Мортарій тримав артефакт у руках, але його погляд був спрямований на Анну. Вона лежала поруч, важко дихаючи після виснажливої боротьби. Її очі блищали від напруги, а на лобі виступив піт. Вона ледве могла стримати себе від падіння у безсиллі, але посміхалася. Вони вижили. Вони перемогли.
— Ти ціла? — запитав він, його голос був сповнений занепокоєння.
Анна спробувала підвестися, спираючись на його руку.
— Я… в порядку. Просто виснажена, — прошепотіла вона, відчуваючи, як її магічні резерви майже повністю вичерпалися.
Мортарій оглянув її ще раз, упевнившись, що серйозних ушкоджень немає, а тоді глибоко зітхнув із полегшенням.
— Ми встигли, — сказав він. — Це місце було набагато небезпечнішим, ніж я очікував. Але артефакт у нас.
Він простягнув їй невеликий, сяючий уламок, обгорнутий у магічну енергію. Анна глянула на нього. Артефакт, хоч і виглядав незначним, випромінював неймовірну силу. Це був ключ до вирішення багатьох загадок, але водночас він таїв у собі небезпеку.
— Що далі? — запитала вона, поглянувши на Мортарія.
— Ми повинні доставити артефакт до місця, де він буде в безпеці, — відповів він, ховаючи його у внутрішню кишеню свого плаща. — Але ми більше не можемо ризикувати такими небезпечними подорожами без підготовки. Хтось знає про наші плани і активно намагається нас зупинити.
Анна відчула холодний вітер, який обдував їхні обличчя. Вона подумала про те, що пережили за останні кілька днів — битви, пастки, тіні, які намагалися їх знищити. Це був лише початок.
— А якщо ми не зможемо знайти всі частини артефакту? — її голос був сповнений тривоги.
Мортарій підійшов ближче, його очі зустрілися з її.
— Ми знайдемо їх. Разом. Ми вже пройшли так далеко, і я не дозволю, щоб щось зупинило нас на цьому шляху.
Анна кивнула, відчуваючи його підтримку. Вона знала, що Мортарій був її надійним союзником і більше ніж просто другом чи коханим. Він був її опорою в цьому темному і небезпечному світі.
— Потрібно знайти безпечне місце, щоб відпочити і зібратися з силами, — сказав він, роздивляючись навколо. — Ми не можемо залишатися тут довго. Я відчуваю, що вони не зупиняться на цьому і підуть за нами.
Анна підвелася на ноги, відчуваючи біль у м'язах, але силуючи себе рухатися вперед.
— Де найближче місце, де ми можемо заховатися? — запитала вона, знову поглядаючи на карту, яку тримав Мортарій.
— Є невелике селище за кілька миль звідси. Його жителі віддані нашій справі, — відповів він. — Але ми повинні рухатися швидко. Ворог може відстежувати наші сліди.
Вони вирушили в дорогу, намагаючись рухатися якомога швидше, хоча обидва відчували виснаження. Ліс навколо був тихий, але здавалося, що він ховає в собі таємниці. Анна не могла позбутися відчуття, що їх переслідують, що кожен їхній крок стежить невидимий ворог.
— Як думаєш, хто міг знати про цей храм? — запитала вона, порушивши тишу.
Мортарій мовчав кілька секунд, перед тим як відповісти.
— Не знаю точно, але серед наших ворогів є ті, хто має доступ до древніх знань. Можливо, це справа рук однієї з стародавніх фракцій, яка прагне отримати силу артефакту. Але найстрашніше — це те, що вони знають більше, ніж ми. І вони будуть зупинятися лише тоді, коли або вони, або ми загинемо.
Анна відчула, як по її шкірі пробіг холодок. Її серце билося швидше, але вона намагалася триматися. Вони продовжували рухатися вперед, знаючи, що їхня подорож тільки починається.
— Ми переможемо, — сказала вона тихо, більше для себе, ніж для Мортарія.
— Переможемо, — підтвердив він, беручи її за руку. Вони йшли далі, разом, знаючи, що їхня сила — це єдність.
Попереду їх чекали нові випробування, але Анна і Мортарій знали: як би складно не було, вони витримають. Бо зараз на кону було не лише їхнє життя, але й доля всього світу.
Мортарій і Анна рухалися вперед швидко, але обережно, залишаючи позаду темні ліси, наповнені невидимими загрозами. З кожним кроком напруга зростала, хоча вони не зустрічали жодних явних небезпек. Це була тиша перед бурею — відчуття, що ось-ось трапиться щось невідворотне.
— Як тільки ми дістанемося селища, зможемо зробити невелику паузу, — промовив Мортарій, стискаючи Анну за руку. — Але довго залишатися там не зможемо. Я впевнений, що ворог близько.
Анна кивнула, зосереджена на дорозі попереду. Вона відчувала втому, але страх перед невідомим змушував її рухатися далі. Присутність Мортарія давала їй силу, але тривога все одно гризла її зсередини.
Вони вже пройшли кілька миль, коли на горизонті показалися перші ознаки селища. Невеликий оазис у цьому дикому, ворожому світі. Здалеку виглядало, що селище спить, але Мортарій відчував, що їх чекають.
— Це тут, — сказав він, киваючи вперед. — Ми в безпеці… принаймні на деякий час.
Як тільки вони увійшли до селища, до них підбіг старший чоловік у скромному одязі. Його обличчя світилося радістю, коли він побачив Мортарія.
— Ти повернувся, воїне. І знову з нами, — сказав він, вклоняючись Мортарію, а потім поглянув на Анну з цікавістю. — Вітаю вас обох.
— Нам потрібен відпочинок, — промовив Мортарій, зупиняючись перед чоловіком. — Трохи часу, щоб зібрати сили, і ми вирушимо далі. Ворог іде по наших слідах.
Чоловік кивнув, вираз його обличчя став серйозним.
— Ви можете залишитися у нас стільки, скільки потрібно, але будьте обережні. Ми чули тривожні чутки. Кажуть, що найближчими днями відбудеться щось небезпечне, щось… зле. Древні магії прокидаються, — він подивився на небо, що повільно темніло.
Мортарій стиснув губи в тонку лінію, але подякував старому.
— Ми будемо пильними.
Їх розмістили в невеликому будинку на краю селища, подалі від зайвих очей. Анна, сідаючи біля вогню, відчувала, як її тіло поступово розслабляється. У цей момент вона вперше за довгий час дозволила собі видихнути.
— Нам треба було б почати готуватися до наступного етапу, — промовила Анна, розглядаючи карту.