Глава 22: Вибір долі

— Я почекаю тебе на вулиці — сказав Мортарій Анні глянувши на Еліс, розуміючи щоб їм треба попрощатись.

Анна стояла на порозі своєї колишньої кімнати в гуртожитку, її речі вже були зібрані й чекали на перенесення до нового дому — до Мортарія. Її думки були повні сумнівів та переживань, але водночас відчувалася дивна впевненість. Життя стрімко змінювалося, і вона розуміла, що повернення до звичайного ритму вже неможливе.

"Чи правильний цей крок?" — подумала вона, стискаючи лямку своєї сумки. Здавалося, що її серце розривалося між обов'язком і тим, що вона відчувала до Мортарія.

Еліс стояла поруч, виглядаючи трохи схвильованою, але водночас сповненою підтримки.

— Ну, це ж не так страшно, — промовила Еліс, натягнуто посміхнувшись. — Ти просто переїжджаєш, але я впевнена, що ми будемо бачитися так само часто, як раніше.

Анна глибоко вдихнула і відповіла:

— Так, але все відчувається інакше. Я більше не буду частиною цієї рутини. У мене тепер інше життя… і інша відповідальність.

Еліс тихо кивнула, розуміючи серйозність ситуації.

— А ти справді готова до цього? — запитала вона.

Анна подивилася на неї, а потім на свої речі.

— Не знаю. Це нелегко, але я знаю, що це необхідно. Ворог вже почав діяти, і я не можу дозволити собі бути вразливою.

Еліс ледь помітно усміхнулася, підбадьорюючи її.

— Ти сильніша, ніж здаєшся. І якщо хтось може витримати всі ці випробування — це ти.

Анна обійняла подругу, намагаючись заспокоїти себе. Її стосунки з Мортарієм почали змінюватися на більш глибокому рівні, але думка про переїзд і те, що це назавжди змінить її життя, все ще була трохи лякаючою.

— Мені треба йти, — сказала Анна, відпускаючи обійми.

— Так, але обіцяй, що ми ще побачимося і знову вип’ємо разом кави у столовій, — відповіла Еліс.

Анна кивнула, взявши свою сумку. Останній погляд на кімнату був сповнений суму, але й надії на нове майбутнє. Вона зробила глибокий вдих і рішуче пішла.

Коли вона вийшла на свіже повітря, на неї вже чекав Мортарій. Він стояв, впевнено спершись на дерево, і спостерігав за нею з притаманною йому мовчазною увагою.

— Готова? — запитав він тихим голосом, коли Анна наблизилася.

Анна подивилася йому в очі. Там було щось невимовне — турбота і водночас щось глибше. Вона кивнула.

— Я готова. Але тільки за однієї умови. Я не дозволю тобі контролювати все, що відбувається у моєму житті, — сказала вона, змусивши його трохи посміхнутися.

— Твоя впертість — одна з причин, чому я тебе ціную, — відповів Мортарій, нахиляючись до неї. — Але обіцяю, що не буду надто нав’язливим. Хоча твоя безпека завжди буде на першому місці.

Анна усміхнулася, але в її голові все ще крутилися думки про те, як усе швидко змінюється.

— Що ж, — Мортарій глянув на її речі, — ходімо додому.

Анна відчула легке тремтіння в грудях, коли він це сказав. Слово "дім" мало зовсім нове значення.

Вони вирушили разом, і кожен крок наближав Анну до нового життя, до нових викликів і нової долі.

Анна і Мортарій йшли стежкою, яка вела до його дому, а в її голові все ще вирувало від думок. Кожен крок здавався невідворотним, наче вона йшла до нового етапу свого життя, від якого вже не відступити. Мовчання між ними було насиченим, але не незручним. Воно носило зовсім інший характер — ніби обидва думали про те, що тільки-но сталося і що ще чекає попереду.

Мортарій неспішно обернувся до неї, відчуваючи її напругу.

— Ти надто занурена в свої думки, Анно. Що тебе турбує?

Анна подивилася на нього. Вона знала, що не може тримати все в собі. Її почуття були заплутаними, і вона відчула потребу поділитися з ним, але водночас не хотіла здаватися слабкою.

— Я просто... — почала вона, намагаючись підібрати правильні слова. — Усе сталося так швидко. Я все ще не впевнена, що готова до такого серйозного кроку. Це не просто переїзд, це повністю нове життя.

Мортарій на мить затримав погляд на її обличчі, а потім зупинився. Він ніжно взяв її за руку, злегка стиснувши.

— Я розумію твої сумніви, — сказав він тихо. — Але ти повинна пам'ятати, що я тут не для того, щоб обмежувати тебе. Навпаки, я хочу дати тобі можливість стати сильнішою і захистити тебе від того, що може зламати.

Анна вдихнула глибше, намагаючись опанувати свої почуття. Вона відчувала, що його слова проникають глибше, ніж просто турбота. Вони несли в собі щось більше, щось, що вона ще не могла повністю зрозуміти.

— А що, якщо я хочу бути сильною сама? — запитала вона, шукаючи в його очах відповідь. — Що, якщо я хочу самостійно боротися з тим, що мене лякає?

Мортарій наблизився до неї, його голос став тихим, але впевненим.

— І ти будеш. Я не хочу тебе контролювати чи позбавити твоєї незалежності. Але є моменти, коли навіть найсильнішим потрібен союзник. І цей союзник може зробити тебе ще сильнішою.

Анна відчула, як її сумніви поступово розчиняються. Його слова не звучали як наказ чи контроль, а як обіцянка. Обіцянка бути поруч і дати їй підтримку, якої вона могла навіть не усвідомлювати, що потребує.

Вони продовжили шлях до його дому. Дім Мортарія був дещо відокремлений від основної частини академії — тихе, затишне місце з густими деревами навколо, де вітер шепотів свої таємниці. Коли вони дійшли до дверей, Мортарій зупинився, тримаючи її за руку.

— Я хочу, щоб ти завжди відчувала себе тут в безпеці, — сказав він. — І що б не трапилося, ти завжди можеш покластися на мене.

Анна мовчки кивнула, відчуваючи тепло його слів. Це був момент, коли вона зрозуміла — хоч як би вона не намагалася боротися з цим почуттям, її життя з Мортарієм вже почало змінюватися. І, можливо, це було не так страшно, як вона думала.

Вона увійшла в будинок, відчуваючи, як серце трохи заспокоюється, наче вона знайшла притулок від буревію. Мортарій зачинив за ними двері, і на мить у кімнаті запанувала тиша.