Глава 14: Шлях у Тіні

Анна сиділа біля вікна у своїй кімнаті, вдивляючись у темряву за межами академії. Її думки не відпускали події останніх днів. Поцілунок Мортарія, його рана, його дивні слова. Нічого не мало чіткого сенсу. Вона відчувала, як незрозуміле тяжіння до цього загадкового чоловіка плутає її думки та емоції.

— Що ж це все означає? — тихо прошепотіла вона, мимоволі торкаючись губ, де ще збереглося відчуття його поцілунку.

Вона знала, що рано чи пізно доведеться з ним поговорити, але що сказати? Як пояснити свої почуття, якщо сама не розуміє їх?

Думки були розірвані несподіваним стуком у двері. Анна стрепенулася і підійшла, відчинивши двері. На порозі стояв Клеренс, виглядаючи трохи розгубленим.

— Анно, я... Я шукав тебе. Мені потрібно поговорити, — його голос був тихим, але тривожним.

— Що сталося? — запитала вона, пропускаючи його до кімнати.

Клеренс пройшов усередину і сів на край її ліжка, злегка нервуючи.

— Я помітив, що ти останнім часом стала дуже задумливою. Що сталося між тобою і Мортарієм? — прямо запитав він.

Анна завмерла, почувши це питання. Вона не була готова до такої прямоти.

— Нічого, що стосувалося б тебе, — спробувала вона уникнути розмови, але її голос не звучав переконливо.

Клеренс уважно подивився на неї, а потім похитав головою.

— Ти знаєш, що я тобі друг, і ти можеш мені довіряти. Я відчуваю, що ти щось приховуєш, і це не може закінчитися добре, — він виглядав стурбованим, і його голос звучав тепліше, ніж зазвичай.

Анна зітхнула і сіла поруч з ним.

— Все це занадто складно, Клеренсе, — сказала вона після паузи. — Я не впевнена, що зможу все пояснити. Але Мортарій... Він робить речі, які мене лякають і притягують одночасно. І я не розумію, чому.

Клеренс трохи нахилив голову, наче намагаючись зібрати думки.

— Мортарій... Він небезпечний, Анно. Я знаю, що він твій наставник, але він не той, за кого здається. Я чув про нього багато... тривожних речей. Ти повинна бути обережною.

Анна знала, що Клеренс правий, але всередині неї боролися різні почуття. Вона не могла просто відвернутися від Мортарія, особливо після того, що сталося між ними.

— Я зрозумію. Але мені потрібно самій розібратися в цьому, — сказала вона, дивлячись на Клеренса з вдячністю. — Дякую, що хвилюєшся.

Клеренс злегка посміхнувся і встав.

— Я завжди буду поряд, якщо тобі щось знадобиться. Просто будь обережна, — повторив він, перш ніж попрощатися і вийти з кімнати.

Вже була пізня ніч, коли Анна вирішила, що більше не може терпіти. Вона повинна знайти Мортарія і поговорити з ним. Вона не могла залишатися в цій невідомості. Її тягнуло до нього, і це відчуття було надто сильним, щоб ігнорувати його.

Анна залишила академію і вирушила до місця, де зазвичай проводив час Мортарій, коли не був зайнятий навчанням студентів. Це було відокремлене місце в межах академії — занедбаний сад, де він часто тренувався або розмірковував.

Коли вона наблизилася до цього місця, у повітрі відчувався холод, а навколо клубочилися тіні. Вона вдихнула глибоко і увійшла до саду.

Мортарій стояв спиною до неї, його фігура була напівсхована у темряві, що оточувала його. Він не обернувся, але Анна знала, що він відчув її присутність.

— Ми повинні поговорити, — її голос прозвучав упевнено, хоча всередині вона відчувала хвилювання.

Мортарій повільно повернув голову, його погляд був темним і проникливим.

— Що ти хочеш знати? — його голос прозвучав холодно, але в ньому було приховане тепло, яке вона відчувала кожного разу, коли вони залишалися наодинці.

— Чому ти мене поцілував? — прямо запитала вона, зустрічаючи його погляд. Анна не хотіла більше ховатися за своїми страхами і сумнівами.

Мортарій кілька секунд мовчав, дивлячись на неї так, ніби намагався знайти відповідь. Нарешті він зітхнув.

— Ти занадто важлива для мене, Анно. Але я не повинен був цього робити. Це було помилкою, — сказав він тихо, його слова вражали своєю холодністю, яка не відповідала його попереднім діям.

Анна відчула, як всередині щось болісно заворушилося.

— Помилкою? Чому? Ти кажеш одне, але робиш зовсім інше. Я більше не розумію тебе, Мортарію, — вона зробила крок уперед, відчуваючи, як гнів і розчарування наростають у ній.

Він мовчав, але його погляд не відводився від неї. Анна підійшла ще ближче.

— Я не можу зрозуміти, чому ти мене відштовхуєш, коли ти... — вона зупинилася, не знаючи, як закінчити думку.

Мортарій різко обернувся і підійшов до неї. Його очі були холодними, але за ними палало щось інше, щось приховане.

— Ти не повинна прив’язуватися до мене, Анно, — його голос був тихим, але слова впивалися в неї, наче крижаний вітер. — Я не той, хто тобі потрібен.

Анна застигла, дивлячись йому у вічі.

— Ти не можеш вирішувати за мене, — вона намагалася говорити впевнено, але її голос тремтів.

Мортарій ще мить дивився на неї, перш ніж раптово відступив назад.

— Ти нічого не знаєш, Анно. Моя доля... вона заплямована тінями. Ти заслуговуєш на світло, — сказав він, і, не чекаючи відповіді, розчинився у темряві, залишивши її одну.

Анна відчувала, як її охоплює холод. Вона стояла там, у порожньому саду, сповнена болю і нерозуміння. Що б не трапилося далі, вона вже знала: цей шлях буде важким і небезпечним, але вона не збиралася відступати.

Анна повільно поверталася до академії, її думки кружляли навколо останньої зустрічі з Мортарієм. Його слова, його погляд, той холод, що випромінювався від нього, ніби тягнув її у невідомість, залишили важкий слід у її серці. Вона не могла збагнути, чому він вирішив відштовхнути її, коли між ними явно зростав незримий зв’язок. Мортарій був суперечливим, таємничим і непередбачуваним, і саме ця непередбачуваність збурювала в ній цікавість.

Як тільки вона переступила поріг академії, здавалося, що вся темрява, яку вона несла з собою з саду, розчинилася у шумі студентського життя. Всередині академії вирувало звичайне життя: студенти обговорювали заняття, жартували й сміялися. Але всередині Анни ще кипіло розчарування, біль і нерозуміння. Їй потрібно було з кимось поговорити, і вона знала, до кого звернутися.