Глава 13: Тіньові таємниці

Анна повільно йшла коридорами академії, оглядаючи знайомі стіни, які тепер здавалися їй чужими. Після розмови з Клеренсом у її голові засіло ще більше запитань. Вона відчувала, як усередині наростає занепокоєння, але разом із ним і зростало відчуття, що вона мусить докопатися до істини. В її житті з'явилася таємниця, яку вона більше не могла ігнорувати.

Пройшовши повз одну з аудиторій, Анна мимоволі почула кілька голосів, що обговорювали щось важливе. Вона зупинилася, слухаючи уривки розмови.

— ...ці створіння стали активнішими. Ми повинні бути напоготові.

— Це не просто випадкові атаки. Їх щось... або хтось керує.

Анна здригнулася. Вона зупинилася за кутом, не бажаючи бути поміченою. Голоси звучали все серйозніше, і вона розуміла, що ця розмова стосується її, навіть якщо ім’я не згадували.

Її думки перервала поява фігури з-за рогу. Анна підняла голову і зіткнулася поглядом з Мортарієм. Він стояв неподалік, його обличчя було спокійним, але в очах виблискала прихована сила, яка змушувала її нервувати.

— Ти шукаєш відповіді? — запитав він, голос його був настільки тихим, що від його слів здригнулися самі стіни.

Анна стояла в тіні, не знаючи, що відповісти. Вона мала тисячі питань, але не знала, з чого почати.

— Ти щось приховуєш, — нарешті сказала вона, зробивши крок до нього. Її голос звучав впевнено, але всередині було справжнє сум'яття. — Ти врятував мене, ти говориш, що я важлива, але ніколи не пояснюєш, чому. Я більше не можу жити у невіданні, Мортарію.

Він підійшов ближче, його високий силует кидав довгу тінь на стіни академії. Ті ж тіні завжди ходили за ним, як живі створіння, готові втрутитися, якщо це знадобиться.

— Істина часто болісна, Анно, — сказав він, спокійно дивлячись їй у вічі. — Але я розумію, що ти маєш право її знати.

Він простягнув руку, і Анна на мить замислилася, чи варто йому довіряти. Але в її серці знову заговорило щось невідоме, примушуючи зробити крок вперед.

— Підемо, — тихо промовив Мортарій, і тінь огорнула їх обох.

Світ навколо змінився, і Анна опинилася у просторі, заповненому темрявою і тишею. Тільки тіні навколо рухалися, наче живі створіння, які не бажали спокою.

— Де ми? — запитала Анна, оглядаючись, але нічого не бачила навколо. Лише нескінченна порожнеча та легкий звук тіней, що шепотіли один одному на вухо.

— Це тіньовий простір, — відповів Мортарій, стоячи неподалік. — Тут немає часу, немає світла, але й немає смерті. Тільки спогади і... правди, яких ти ще не готова побачити.

Анна нахмурилася, відчуваючи, як всередині неї наростає невдоволення. Вона втомилася від загадок і натяків.

— Чому ти завжди говориш загадками? — запитала вона з легким роздратуванням у голосі. — Якщо ти хочеш, щоб я довіряла тобі, то маєш бути відвертим зі мною.

Мортарій мовчки подивився на неї, потім підійшов ближче. Його погляд був серйозним, навіть холодним.

— Дуже скоро, Анно, ти зіткнешся з тим, що не зможеш заперечувати. І тоді всі твої питання матимуть відповіді, — його голос став м'якшим. — Але ти повинна бути готовою.

Анна більше не могла терпіти. Вона зробила крок уперед і поклала руку йому на плече.

— Я вже готова, Мортарію, — сказала вона твердо. — І мені набридло, що ти вирішуєш, що і коли я повинна дізнатися.

На мить між ними запанувала напруга. Мортарій, здається, коливався між тим, щоб щось сказати, але раптом його рука різко схопилася за бік. Анна помітила, як тінь біля його тіла ворушиться, але не одразу зрозуміла, що сталося.

— Ти поранений? — запитала вона, нахилившись ближче, але він відступив на крок.

— Це дрібниці, — коротко відповів він, але його лице було скривлене від болю.

— Ти не виглядаєш добре, — Анна не зупинялася. — Дай я подивлюся.

Мортарій не відповів, але його погляд ясно говорив про те, що він не хоче її допомоги. Однак Анна наполягала. Вона не звикла залишатися осторонь, коли комусь було погано.

Коли вона простягнула руку до його рани, Мортарій раптом схопив її обома руками, притягнувши до себе. Її серце застукало частіше від цього раптового руху, але перш ніж вона встигла зрозуміти, що сталося, його губи торкнулися її.

Поцілунок був несподіваним і пристрасним. Анна застигла, але через мить її власне тіло відгукнулося на цей імпульс. Їхній поцілунок тривав довше, ніж будь-яка інша мить, яку вона пам'ятала. Це було як захоплення, як магія, яка виходила з них обох.

Та в одну мить свідомість повернула її до реальності. Анна раптом усвідомила, що відбувається. Вона різко відштовхнула його, і він негайно відступив, дозволивши їй віддалитися.

Мортарій нахмурився, відчуваючи, що зробив щось, що не планував.

— Вибач, — його голос звучав тихо, майже вибачливо. Його очі вже не були такими холодними, як завжди, але вона бачила, що йому боляче не лише фізично.

Анна стояла, не знаючи, що сказати чи як на це реагувати. Її тіло ще пам'ятало тепло його дотику, але її свідомість була сповнена суперечностей.

Мортарій зробив кілька кроків назад, і перш ніж Анна встигла щось відповісти, він зник у тінях, залишивши її саму в цьому просторі, сповненому запитань та невідомих почуттів.

Анна залишилася стояти на місці, оточена тінями, що ще декілька секунд тому здавалися майже живими. Її дихання було частим, серце билося нерівно. Вона торкнулася своїх губ, досі відчуваючи дотик його поцілунку. Що це було? Чому він так різко її поцілував? Вона не могла знайти відповідей, а відчуття хаосу всередині тільки посилювалося.

"Це неправильно," — подумала вона. "Чому він взагалі це зробив? Це не може бути... просто так."

Вона ще раз озирнулася навколо, але Мортарія вже не було. Тіні навколо неї завмерли, як холодний шепіт ночі, що затихнув після бурі.

Анна відчула, як її наповнює гнів. Вона не могла зрозуміти, чому після всіх його загадкових слів і холодної поведінки він раптом зробив такий імпульсивний вчинок. І чому вона відповіла на його поцілунок? Її думки закружляли в нескінченному потоці питань.