Глава 12: Відлуння сумнівів

Анна сиділа на своєму ліжку, втупившись у вікно, де за горизонтом вже розгорнулося багряне небо. День закінчувався, але її думки залишалися в полоні подій, що відбулися. Вона не могла позбутися тривоги, яка переповнювала її після зустрічі з Мортарієм. Його поцілунок, його рана, його дивна поведінка… Все це змішалося в її свідомості, не залишаючи місця для спокою.

Еліс увійшла до кімнати з легким постукуванням по дверях, ледь чутним через власні роздуми Анни. Вона одразу відчула, що щось не так. Її подруга, завжди впевнена і готова боротися за своє, зараз виглядала пригніченою.

— Анно, все гаразд? — запитала Еліс, обережно сідаючи поруч на ліжко. — Ти останнім часом мовчазна. Щось трапилось?

Анна на мить зупинилася, вагаючись, чи варто їй ділитися тим, що сталося між нею і Мортарієм. Вона знала, що Еліс може бути чудовим слухачем, але як пояснити щось, що вона сама не до кінця розуміла?

— Еліс, — почала вона, опустивши погляд. — Я не знаю, як це сказати, але… між мною і Мортарієм щось сталося.

Еліс напружилася, її брови піднялися в здивуванні, але вона не перебивала, дозволяючи Анні продовжити.

— Під час нападу, коли він мене врятував… — Анна зробила паузу, зібравшись із силами. — Я хотіла допомогти йому з раною, але він не підпускав мене. Потім… він поцілував мене. Я… я не розумію, чому він це зробив.

Еліс завмерла на кілька секунд, обробляючи цю інформацію. Її очі широко відкрилися від здивування, але водночас вона намагалася зберегти спокійний тон.

— Він поцілував тебе? — повторила Еліс, ледь приховуючи хвилювання. — Це було несподівано, правда?

Анна кивнула, відчуваючи, як її напруга наростає знову.

— Я не знаю, що це означає, — зізналася Анна. — Він потім вибачився і пішов. Я просто не можу зрозуміти, що відбувається між нами.

Еліс трохи посунулася ближче і обережно взяла Анну за руку.

— Може, йому важко показувати свої почуття, — сказала вона м’яко. — Ти сама говорила, що він завжди таємничий і відсторонений. Можливо, він відчуває до тебе більше, ніж показує.

— Але ж він мій наставник! — обурено вигукнула Анна, різко піднімаючись з ліжка. Її голос відлунював у кімнаті. — Я не можу зрозуміти, як це взагалі можливо. У нас різні ролі, різні шляхи. І це збиває мене з пантелику.

Еліс мовчала на мить, спостерігаючи за тим, як Анна нервово ходить туди-сюди.

— Я розумію, — нарешті сказала вона, підвівшись. — Але, можливо, саме тому ти йому і подобаєшся. Ти не така, як усі інші. Ти викликаєш у нього емоції, з якими він, мабуть, не стикався раніше.

Анна зупинилася і глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Її серце все ще билося занадто швидко, а думки вихорем літали в голові.

— Може, ти й права, — нарешті тихо промовила вона. — Але я не впевнена, що готова до цього. Я ледве контролюю свої власні почуття, не кажучи вже про те, щоб розбиратися з його.

Еліс обережно поклала руку їй на плече.

— Тобі не потрібно все вирішувати негайно, — сказала вона м’яко. — Просто дай собі час. Ти сильна, Анно. І ти точно знайдеш правильний шлях.

Анна кивнула, вдячна за підтримку подруги. Вона відчувала себе трохи спокійніше, але все ще не могла позбутися думок про Мортарія. Що це означало? І що робити далі?

Їх розмову перервав стук у двері. Анна і Еліс обмінялися короткими поглядами. Анна підійшла до дверей і, відкривши їх, побачила постать, що чекала ззовні.

Це був Клеренс. Його обличчя було серйозним, і в очах горів якийсь неспокій.

— Анно, нам потрібно поговорити, — його голос був тихим, але рішучим.

Анна відчула, як хвиля тривоги повертається. Щось важливе мало статися.

Анна застигла на мить, дивлячись на серйозне обличчя Клеренса. Погляди Еліс і Анни зустрілися, і подруга ледь помітно кивнула, мовляв, "іди, я тут". Анна глибоко вдихнула і вийшла з кімнати, закриваючи за собою двері.

— Що сталося? — запитала вона, намагаючись не показати своєї внутрішньої напруги.

Клеренс не відповів одразу, він зробив знак рукою, щоб вона слідувала за ним у віддалену частину коридору. Їхні кроки лунали у глибокій тиші академії, і чим далі вони заходили, тим більше Анна відчувала, що щось серйозне назріває.

Коли вони зупинилися біля одного з вузьких вікон, Клеренс подивився на неї, і в його очах блищала тривога.

— Я не хотів говорити це перед Еліс, — почав він. — Але ми потрапили в небезпечну ситуацію, Анно.

Анна напружилася. Її серце почало битися швидше.

— Що ти маєш на увазі? — вона нахмурилася, намагаючись вловити сенс його слів.

— Після того нападу, коли нас атакували створіння з Тіньової реальності, я почав більше досліджувати, — тихо відповів Клеренс, нахилившись ближче до неї. — Виявилося, що це був не випадковий напад. Вони полювали на тебе.

Анна застигла, не вірячи своїм вухам.

— Полювали на мене? — повторила вона. — Але чому?

Клеренс провів рукою по волоссю, виразно нервуючи.

— Це питання, на яке я поки що не можу дати точну відповідь. Але, схоже, є сили, які знають про твою природу… і твої здібності. Я говорив з кількома старшими магами, вони припускають, що ти можеш бути ключем до чогось дуже великого. Чогось, про що ми всі лише здогадуємося.

Анна відчула, як її світ почав хитатися. Ці створіння, її магічні здібності, Мортарій, тепер ще й ця нова інформація. Вона завжди знала, що її минуле приховує таємниці, але не думала, що все може бути настільки небезпечним.

— Але я не… я навіть не знаю, що це за сила, — прошепотіла вона, відчуваючи паніку. — Як я можу бути кимось важливим, якщо я сама ледве розумію, як працює моя магія?

Клеренс дивився на неї з виразом, що поєднував занепокоєння та рішучість.

— Саме тому ти маєш навчитися контролювати свої сили. І швидше, ніж будь-хто інший. Якщо ці створіння прийшли за тобою, це означає, що вони не зупиняться. І це лише питання часу, поки вони знову нападуть.