Зустріч з Нострадамусом

Гондола м'яко ткнулася в слизький настил занедбаного містка. Антуан жестом попросив нас не висовувати носа, спритно вибрався на берег і розчинився у вечірніх тінях провулка.

— Як гадаєш, він повернеться? — тихо запитала я. Тілом пробігли дрижаки, і зовсім не від нічної прохолоди.

У голові поволі вирістала примара найгіршого сценарію: а що, як до мами, бабусі й наших галасливих близнюків я більше ніколи не повернуся? Застрягну в цьому тисяча п'ятсот п'ятдесят п'ятому році назавжди. Що ж, пропадати в часових петлях — це так типово для родини Лефаль...

— Головне, щоб він не привів за собою святу інквізицію, — пробурмотів Едвард.

Лежати на дні гондоли під брудним, смердючим рядном було далеко не найкращим розвитком нашої подорожі, але вибору не було. Рибний сморід виїдав очі, а кожна хвилина очікування здавалася вічністю.

Нарешті з темряви донісся плескіт кроків по вологій бруківці та приглушений гомін.

— Клер, Едварде? Можете вибиратися, — м'яко покликав мій пращур.

Якою ж дикою насолодою було скинути з голови це шмаття, що наскрізь пропахло рибним ринком! Я піднялася першою і, жадібно дихаючи на повні груди, озирнулася.

Антуан стояв на березі не один. Поряд із ним височіла постать у важкому темному плащі. Чоловік мав коротку акуратну бороду, а його очі на худій, розумній фізіономії світилися дивним, майже пророчим блиском. Він дивився на мене так пильно, ніби знав про моє народження за кілька століть до того, як це сталося.

Едвард піднімався важко, тихо кректячи від болю в затерплих м'язах. Але варто було йому підвести голову й розгледіти обличчя незнайомця, як його обличчя зблідло сильніше за венеційський мармур.

— Матір Божа... — злякано прошепотів лицар, миттєво підтягуючи ноги. — Пан Нострадамус?..
— Тихіше! — засичав Антуан, мало не затуляючи Едварду рота долонею. — Хочеш, щоб нас почули рибалки чи, боронь Боже, патруль Ради Десяти? Так, це Магістр Мішель. Пане Нострадамус, це вона. Та сама Кларетта, онука мого божевільного нащадка Ніколаса. Та, що перекроїла полотно часу.
Нострадамус нічого не відповів. На його худих губах проковзнула ледь помітна, майже примарна посмішка людини, яка щойно переконалася, що її найнеймовірніший прогноз справдився. Він не вимовив жодного слова — у цьому місті шепоту та зрад мовчання цінувалося дорожче за золото.
Магістр різко змахнув полими свого темного плаща, наче крилами, і жестом наказав іти за ним. Він рушив углиб лабіринту провулків так упевнено й беззвучно, ніби сам був витканий із тутешніх тіней.
— Рухайся, королю Артуре, — шепнула я Едварду, підштовхуючи його в спину.
Мій супутник вискочив на слизьку бруківку з такою спритністю, якої я від нього не чекала після трьох годин кректання. Хлопець який бачив голограми та квантові стрибки, зараз ішов за Нострадамусом із широко розплющеними очима. На його обличчі застиг такий глибокий шок, наче перед ним щойно матеріалізувався живий динозавр. Він то і діло кидав погляди на широку спину пророка, наче намагався зафіксувати в пам'яті кожну деталь цієї неможливої зустрічі для звітів свого рідного часу.
Ми занурювалися все глибше в нічну Венецію. Вогкість наздоганяла нас із кожного кутка, а попереду, ледь чутно шелестячи шовком плаща, йшов той, чиї катрени заважали спати королям.
Ми йшли за найвидатнішим пророком в історії людства вже хвилин із десять, і в Едварді замість історичного трепету нарешті прокинувся професійний прагматизм мандрівника у часі.
— Щось довго ми плетемося за шановним Магістром, тобі не здається? — напружено пробурмотів він мені на саме вухо, скосивши очі на темні підворіття. — Мій внутрішній GPS каже, що нас водять колами.
Але мені було водночас і боязко, і шалено захопливо, тому я лише шикнула на нього. Венеція навколо нас дихала важким туманом, солоною прохолодою каналів і ледь вловимим, витонченим шлейфом дорогого шовку — парфумами місцевої аристократії.
Раптово Мішель Нострадамус зупинився біля важких, кованих залізом дверей непоказного двоповерхового будинку. Ця будівля майже потонула в глухій тіні сусіднього мармурового палацу і була вщент обплетена густими, майже чорними в нічному світлі плетючими рослинами. Будинок виглядав настільки занедбаним, ніби його навмисно викреслили з усіх міських карт.
Ключ у замку повернувся з ледь чутним, сухим клацанням. Двері піддалися, і з темряви коридору на нас одразу війнуло затишним, густим ароматом лікарських трав, старого пергаменту та розплавленого бджолиного воску.
Наша невеличка група переступила поріг, і ніч Венеції залишилася позаду

— Антуане, запали свічки, — неочікувано промовив Нострадамус. Його голос був дивовижно густим та приємним. — Нашим гостям, хоч вони й обмежені в часі, потрібно перепочити і трохи підкріпитися, бо найближчими днями про повернення додому й мови бути не може.

В голосі Мішеля, хоча й тихому, відчувалася така сила, що Антуан, ні слова не кажучи, почав запалювати свічки, а господар запросив нас до столу.

— Сідайте. Я хочу, щоб ви мені все розповіли від самого початку.

Я саме всідалася на не дуже зручний дерев'яний стілець (ох... де ж моє улюблене шкіряне крісло з кабінету дідуся...) і ледве не впала з нього.

— Розповісти все від початку?

Про П'єра де Сан Жара, тобто графа Сен-Жермена? Про XXI століття? Про Олександрію і Калімаха (я покосилася на Едварда, але той дивився на полум'я свічки і мовчав), про Вінчестер і Прагу?

В голосі Мішеля, хоча й тихому, відчувалася така сила, що Антуан, ні слова не кажучи, почав запалювати свічки, а господар запросив нас до столу.

— Сідайте. Я хочу, щоб ви мені все розповіли від самого початку.

Я саме всідалася на не дуже зручний дерев'яний стілець (ох... де ж моє улюблене шкіряне крісло з кабінету дідуся...) і ледве не впала з нього.

— Розповісти все від початку?

Про П'єра де Сан Жара, тобто графа Сен-Жермена? Про XXI століття? Про Олександрію і Калімаха (я покосилася на Едварда, але той дивився на полум'я свічки і мовчав), про Вінчестер і Прагу?