Між Прагою і Венецією

Королева Юдита вибиралася по мотузяній драбині з дивовижною спритністю, зовсім не зважаючи на те, як важкий шовк її вбрання чіплявся за грубі вузли. Вона притискала до себе кілька золотих злитків, наче немовлят — це золото було її перемогою, її майбутнім мостом, її спокоєм.

​Я проводжала її поглядом, поки вона не зникла в отворі нагорі. У тиші підземелля залишився лише тихий металевий блиск: мій срібний ключ так і застряг у шпарині між плитами. Він виконав свою роботу — відчинив шлях до скарбів, але тепер він став просто частиною підлоги, нерухомим свідком нашої присутності.

​— Клер, слухай, — голос Едварда став низьким і напруженим.

​Зверху, замість тріумфальних вигуків королеви, почувся лютий гамір. Канцлер не збирався чекати на аудієнцію.

— Ловіть їх! — ревів він так, що дрижали кам’яні стіни. — Схопити цих пройдисвітів! Вони ошукали королеву! Це чаклунство, це крадіжка! Усіх у в'язницю, негайно!

​Тупіт десятків підкованих чобіт загримів прямо над нашими головами. Канцлер уже виставив варту біля люка, готуючись прийняти нас у свої «обійми» як звичайних злочинців. Едвард миттєво вихопив меч. Сталь дзвінко різанула повітря. Він став попереду мене, закриваючи собою єдиний шлях нагору. Я бачила, як він похмуро оцінює шанси — проти цілого гарнізону в тісному підвалі ми були лише мішенями.

​І в цей момент дерев’яна шафа в кутку, прикрашена химерною різьбою діда Ніколаса, раптом пронизливо скрипнула. Дверцята відчинилися самі собою. Замість запилених полиць усередині спалахнуло срібне, рідке сяйво. Це було дзеркало, але воно не відбивало каміння — воно пульсувало, наче запрошуючи нас у безодню.

​— Сюди! — крикнула я, хапаючи Едварда за руку.

Срібне марево смикнуло нас на себе, і кабінет діда разом із криками канцлера розчинився у сліпучому спалаху.

​ВЕНЕЦІЯ, 1555 РІК

​Удар об землю вибив із мене дух. Я впала на щось мокре й страшенно смердюче. Запах солоної води та гнилої риби миттєво забив ніздрі. Я розплющила очі й мало не осліпла від яскравого сонця, що відбивалося від зеленкуватої води каналу. Повз нас, ліниво погойдуючись, пропливала довга чорна гондола. Гондольєр у крислатому капелюсі завмер із веслом у руках, роззявивши рота від подиву.

​Я глянула на Едварда і ледь стримала істеричний сміх. Мій супутник сидів на набережній у повному лицарському обладунку XII сторіччя. На тлі витончених палаців Відродження він виглядав як заіржавіла консервна банка, яку викинуло прибоєм. Його шолом нещадно блищав на італійському сонці.

​— Едварде... — я витерла піт із чола. — Якщо інквізиція побачить лицаря, що запізнився на чотириста років, нас спалять ще до того, як ми знайдемо таверну.

​Спека стояла така, що повітря над каналом тремтіло. Натовп навколо нас більшав.

— Guarda! Un cavaliere di latta! — вигукнув якийсь малий, тицьнувши пальцем у залізний чобіт Едварда.

​— Нам треба зайти кудись, де менше очей, — прошепотіла я. — Едварде, піднімайся. Зараз не час для лицарських пауз.

Він спробував встати, і брязкіт сталі пролунав на всю набережну.

— Кларетто, я ледь рухаюся, — прохрипів він. — Ця сталь нагрівається швидше за пательню.

​Ми рушили до найближчої таверни із вивіскою золотого лева. Це був парад абсурду: я в оксамиті та празькому пилу, і залізна примара XII століття, від кроків якої здригалися вікна. Шлях нам перегородив офіцер міської варти.

— Хто ви такі і чому цей залізний чоловік лякає громадян? — запитав він із погрозою.

​Я ввімкнула всю свою іронію:

— Синьйоре, о, ви не повірите! Ми — мандрівні актори. Мій чоловік настільки вжився в роль короля Артура, що відмовився знімати обладунки навіть під час шторму!

Поки офіцер вагався, я помітила в натовпі знайоме обличчя — чоловік у простому одязі склодува кивнув у бік таверни. Його очі світилися тією ж хитрістю, що й у діда Ніколаса.

​Едвард поплентався за мною, наче підбитий крокодил у залізній лусці. Усередині панував благодатний напівморок.

— Клер... — голос Едварда з-під шолома пролунав глухо. — Відмикай... я зараз засмажуся у власному соку.

​Я зняла з шиї тонку срібну вервицю і віддала її господарю таверни за окрему кімнату та цивільний одяг. Коли ми нарешті зачинили двері на засув, Едвард просто впав на ліжко. Я нахилилася над ним, розстібаючи складні ремені.

Раптом почулися легкі кроки. Хтось зупинився і тричі постукав: тік-так-тік. Ритм мого дитинства.

​— Едварде, здається, гості прийшли раніше за обід.

Я відчинила двері. На порозі стояв той самий чоловік із набережної.

— Пані Кларетто, — промовив він м’яким горосом, — я бачу, ваш «залізний король» перегрівся. Моє ім’я — Антуан Лефаль.

​Прізвище прозвучало як постріл. Той самий пращур! Антуан з неймовірною швидкістю почав розбирати обладунки Едварда.

— Венеція 1555 року не любить шуму, — розмовляв він. — Тут люблять шовк, отруту та шепіт. На вас уже чатують «лікарі чуми» — агенти інквізиції.

​За кілька хвилин Едвард перевдягнувся в темний камзол і став схожим на найманця, а я змінила оксамит на легку сорочку та штани.

— Твій дід Ніколас знав, що ти прийдеш, — вів далі Антуан. — Він знав, що тільки Лефаль може виправити те, що накоїв інший Лефаль. Ми вирушаємо на острів Мурано. Моя гондола біля чорного входу. Повірте, інквізиція не любить бруднити свої святі туфлі там, де кухня скидає тельбухи.

​Ми вже стояли біля дверей, коли я зупинила його:

— Антуане, ти маєш на увазі П'єра де Сан Жара?

Він зупинився. Його обличчя в тіні здавалося вирізьбленим із темного дерева.

— П'єр... колись він був моїм господарем у Версалі. Я був його очима в дзеркалах. Але він захотів володіти долями. Я розбив його еліксир і втік, щоб заховати ключі. Але він знайшов дорогу.

— І тепер він використовує мого діда?

— Він використовує зараз тебе, праправнучко... Твій дід — заручник і гравець водночас. Але про це ми поговоримо, коли навколо нас буде солона вода лагуни, а не вуха венеційських шпигунів.