Підземелля зірок...

​Королева йшла попереду, і світло смолоскипа, який вона тримала владною рукою, вихоплювало з темряви коридорів вологі кам'яні стіни. Канцлер залишився позаду, але я майже фізично відчувала його погляд, що буравив мою спину, обіцяючи всі кари небесні, якщо ми повернемося з порожніми руками.

​На відстані кількох кроків за нами слідували двоє королівських сержантів. Їхні важкі кроки та металевий шурхіт кольчуг відлунювали від склепінь, створюючи ритм, від якого ставало ще тривожніше. Я переглянулася з Едвардом. Він йшов мовчки, але його зібраність нагадувала стиснуту пружину.

​— Ваш учитель вмів читати мову зірок і вельми непогано знався на алхімії, — трохи помовчавши, промовила королева. В її голосі не було суворості, лише легкий смуток. — Він був неперевершеним майстром. Мені його справді не вистачає...

​Юдита зупинилася на мить і озирнулася на мене, примруживши очі у світлі вогню.

​— Ви теж володієте такими знаннями, леді Кларетто?

​Я завагалася. Розуміла, що королеві не можна не відповідати, але в голові в цей момент відбувався справжній хаос. Хотілося крикнути: «Яка алхімія?! Кілька днів тому я була звичайною ліцеїсткою, яка терпіти не могла уроки історії! Я розвозила замовлення на своєму вірному „Жужжу“, щоб допомогти мамі й бабусі, а моїм найбільшим клопотом було те, що дід знову загубив окуляри!»

​Тепер я — фігура в грі, де на кону стоять корони, сторіччя і, здається, саме існування реальності. Але замість правди я видавила з себе лише ввічливу маску:

​— Так, Ваша Величносте, трохи володію. Але майстер Ніколас не закінчив мого навчання...

​— Як і мого мосту! — Юдита раптом коротко і якось зовсім по-людськи засміялася. Цей сміх прозвучав дивно в цих похмурих переходах. — Що ж, сподіваюся, він залишив вам достатньо підказок, щоб завершити хоча б його частину.

​Вона зупинилася перед міцними дерев’яними дверима, обкутими почорнілим від часу залізом.

​​— Ми прийшли, — тихо сказала Юдита.

​Важкі двері відчинилися зі стогоном, від якого по спині забігали мурахи. Едвард миттєво зробив крок уперед, піднімаючи свій смолоскип вище, щоб розсіяти густу, майже відчутну на дотик темряву.

​Кабінет майстра Ніколаса був невеликим, але здавався безмежним через високі стелі. Повсюди стояли полиці з сувоями, якісь дивні прилади, що нагадували скелети небачених птахів, і — найголовніше — сім тонких колон, що підтримували купол.

​— Золото... — прошепотіла Юдита, роблячи крок до масивного столу, заваленого пергаментами. — Де він міг його сховати? Майстер казав, що скарбниця завжди під наглядом зірок...

​Поки королева перебирала сувої, увагу Едварда, а за ним і мою, привернуло зображення на підлозі — таке саме, як і на тексті, що я досі тримала в руках. Малюнок був вкритий пилом і дрібними клаптями паперу, але чітко вказував на сузір'я Північної Корони. Едвард підійшов до нього і почав змітати пил.

​— Ваша Величносте! — покликав він, і королева Юдита з цікавістю обернулася. — Тут є лаз!

​— Лаз? — Юдита підійшла ближче, і світло її смолоскипа затремтіло, вихоплюючи з темряви контури кам’яної плити. — Майстер Ніколас ніколи не згадував про підземелля під цим кабінетом. Він казав, що його секрети лежать «вище голів смертних».

​Едвард не відповів. Він опустився на одне коліно, обережно простукуючи край зображення. Пил лоскотав ніздрі, і я ледь стримувалася, щоб не чхнути.

​— Це не просто лаз, — тихо промовив Едвард, вказуючи на ледь помітну заглибину в центрі плити, прямо там, де на сузір'ї мала бути найяскравіша зірка. — Це замкова шпарина. Але не для звичайного ключа. — Він підняв голову і поглянув на мене: — Леді Кларетто, дайте мені ваш срібний ключ!

​Я відчула, як пальці в кишені мимоволі стиснулися навколо холодного металу. Будучи в полоні XII сторіччя, з вимкненим годинником П’єра, я вирішила довірити своє життя Едварду (чи то Еріку, чи Калімаху — хто він насправді?). Мені потрібно було повернутися додому, віддати росу з червоної троянди Елеонори Аквітанської П’єру і поставити йому багато запитань.

​Тому я простягнула ключ Едварду. Той вставив його в шпарину, і ключ, що колись відмикав дідусів стіл з історичними джерелами, з легкістю відчинив люк у підземний хід!

​— Оце так, майстер Ніколас! — здивовано вигукнула королева Юдита.

​«Ось тобі й дідусь-історик...» — подумала я. Едвард же без зайвих слів почав спускатися мотузяною драбиною в підземелля.

​— Лицарю, смолоскип! — скомандувала королева, передаючи йому вогонь, поки варта запалювала смолоскипи на стінах кабінету. — І будь обережним...

​— Майстер Ніколас завжди був людиною з подвійним дном, — пробурмотів Едвард, перехоплюючи факел. Його голос лунав глухо.

​Коли настала моя черга, я зібрала важкі спідниці, подумки проклинаючи моду середньовіччя. Мотузяна драбина гойдалася, пальці німіли від напруги. Коли мої туфлі нарешті торкнулися твердої підлоги, я ледь не впала.

​Ми опинилися в невеликому круглому приміщенні. Воно не було схоже на вогкий льох. Стіни були оббиті темним деревом, а вздовж них стояли полиці з приладами, які я вже бачила в дідусевому кабінеті вдома. Тут пахло лавандою та старим папером. Едвард стояв у центрі, піднявши смолоскип. Його погляд був прикутий до великої карти на стіні — карти зоряного неба, де сузір'я Північної Корони було виділене золотом. А під ним стояв робочий стіл, завалений скляними колбами.

​— Алхімія? — Юдита, яка спустилася слідом, завмерла. — Він таки шукав спосіб перетворювати залізо на золото?

​— Не думаю, Ваша Величносте, — відповів Едвард. — Скоріше це...

​Мій погляд зачепився за скриньку, на якій лежав сувій, перев'язаний червоним шнуром із печаткою.

​— А що це? — запитала я.

​Королева підійшла і взяла сувій.

— Це схоже на відбиток печатки Папи Римського, — прошепотіла вона. — Ти обізнана з витівками свого вчителя, прочитай, що там.

​Вона віддала сувій мені, а сама відкрила скриньку.

— А ось і золото! — видихнула королева. — Мій міст буде добудовано!