Дзеркало і Богемія

— Чорт забирай, Лефаль, — прохрипів Едвард, намагаючись відчепити плащ від іржавого гака на стіні. — Твій дідусь забув сказати, що Дзеркало Антуана працює як катапульта для сміття. Ти ціла? І де, в ім'я всіх святих, ми опинилися? Тут тхне так, ніби Генріх Перший не мився навіть після смерті.

— Едварде, а хіба лицарі королеви Елеонори вміють так лаятися? — я посміхнулася і трохи відійшла вбік.

На душі стало легше, попри те, що годинник П'єра не подавав ознак життя, а шанс повернутися додому здавався мізерним.

— Не іронізуй, — Едвард встав, обтрушуючи пил. — Ми не у Вінчестері. Куди ж нас занесло? Слухай, а чи не в Богемії ми часом?

— Не знаю. Я в ліцеї не дуже товаришувала з історією...

— Маючи дідуся-історика і вештаючись епохами, ти просто унікум, Клер Лефаль, — зітхнув він.

— Я воліла читати про те, як люди жили, а не вчити дати їхніх походів, — огризнулася я, обтрушуючи спідницю.

Хоча, дивлячись навколо, я розуміла: знання дат зараз допомогло б менше, ніж хороший антисептик. Ми стояли біля кам’яного мосту, що губився в тумані. Позаду височіла похмура стіна, а попереду... попереду простягалося місто, яке здавалося витесаним із вогкого каменю та нічних кошмарів. Повітря було густим від диму та запаху річкового намулу.

Едвард підійшов до парапету, де кам'яні плити були вкриті слизьким мохом.

— Юдитин міст... — прошепотів він, і в його голосі я вперше почула розгубленість. — Якщо це він, Клер, то ми в Празі. Зараз ми занадто помітні для місцевих... Слухай, ми в дванадцятому сторіччі. Я знаю, де зупинитися. Якщо мій друзяка Матіас ще тут.

Едвард схопив мене за руку і потягнув углиб вечірнього міста. Вулиці були настільки вузькими, що дахи будинків майже торкалися один одного, закриваючи небо. Під ногами замість бруківки чавкало місиво з багнюки та соломи.

— Мені потрібні пояснення! — вигукнула я, висмикнувши руку біля якогось темного провулка.

— Тобі потрібно дістатися безпечного місця, зігрітися і поїсти, — відрізав він.

Я озиралася. Від смороду — суміші гнилої капусти, диму й нечистот — мені ставало дедалі гірше. Раптом зверху почувся шурхіт.

— Ой! — я ледве встигла відскочити від потоку брудної води, що вилили просто з вікна другого поверху.

— Це Середньовіччя, дитинко, — Едвард сумно засміявся. — Про каналізацію тут ще не чули. Крім... ось цього будинку.

Ми зупинилися перед міцною будівлею, над якою на вітрі порипкувала дерев'яна вивіска: «Цирульня Матіаса».

— Цирульня? Серйозно? Ми подолали пів Європи крізь дірку в просторі, щоб ти привів мене постригтися?

Едвард тричі коротко гупнув у важкі двері:

— Помовчи, будь ласка...

— Кого там нелегка принесла? — почулося зсередини.

Двері відчинилися, і я ледве не роззявила рота. На порозі стояв високий чоловік з ошатною бородою, але його очі... вони були занадто молодими й проникливими для цього суворого місця.

— Еріку? — чоловік заціпенів. — Яким дивом ти тут? Ти ж мав бути...

— Едвард Честерський, до ваших послуг! — гучно перебив його Едвард, даючи зрозуміти, що справжнє ім'я зараз називати не варто. — Нам потрібен прихисток для мене та леді Кларетти.

В очах Матіаса здивування змінилося миттєвим розумінням.

— Так, сер Едварде. Кімнати зна

йдуться. Прошу, леді, заходьте. Тут ви у безпеці.

Матіас відступив убік, пропускаючи нас усередину. В ніс відразу вдарив різкий запах — але не той, що панував на вулиці. Тут пахло лавандою, оцтом і... чимось металевим, ледь помітним, наче від свіжовигостреної сталі.

— Проходьте до вогню, — Матіас зачинив двері на два важкі засуви. — Вечір у Празі — не найкращий час для прогулянок леді. Особливо, коли Юдитин міст знову намагається поглинути туман.

Я підійшла до каміна, де затишно потріскували дрова. Світло від полум’я вихоплювало з темряви стіни, обвішані інструментами: небезпечними бритвами, щипцями та мідними кухольками. Але серед цього типового набору цирульника мій погляд зачепився за щось дивне. На полиці стояв скляний флакон, у якому рідина світилася слабким, ледь вловимим блакитним світлом.

— Ви сказали «Еріку»? — я обернулася до Едварда, який саме знімав мокрий плащ. — Чому цей чоловік назвав тебе іншим ім'ям?

Едвард навіть не здригнувся. Він спокійно розправив плечі й глянув на Матіаса так, що той миттєво заметушився біля столу.

— Матіас — мій старий бойовий товариш, — спокійно відповів Едвард. Його голос у закритому приміщенні звучав глибше, вагоміше. — Колись ми служили разом на Святій Землі. Там у кожного було по кілька імен, Клер. Ерік — це ім'я, яке я залишив у пустелі. Матіас просто занадто довго не бачив живих людей, от і плутає минуле з теперішнім.

— Авжеж, — підхопив Матіас, виставляючи на стіл дві дерев'яні миски з чимось гарячим. — Пам'ять — це як туман над Влтавою. Здається, що бачиш знайомий силует, а то лише камінь. Скуштуйте, леді. Це юшка з коропа, найкраща в усьому Старому Місті.

Я сіла до столу, відчуваючи, як тепло вогню нарешті розслабляє заціпенілі м'язи.

— Едварде... — я зачерпнула трохи юшки, але так і не піднесла ложку до рота. — Мій годинник. Він не працює. Якщо П'єр вимкнув його... ми застрягли тут назавжди?

Мертвий екран дорогого антикварного годинника здавався мені чорною дірою, що повільно засмоктує все моє життя. Матіас і Едвард перезирнулися. Лише на мить, але я встигла це помітити. Це не був погляд друзів — це був обмін даними. Мені навіть здалося, що вони розмовляють телепатично.

— П'єр почав досить серйозно випробовувати тебе... — Едвард не їв. Він лише повільно пив щось із великого кухля. Матіас у розмову не втручався, лише пильно спостерігав за кожним моїм рухом.

— Мені здається, він хоче виманити твого дідуся Ніколаса, використавши тебе як наживку, — продовжив Едвард. Його голос звучав надто рівно. — Але П'єр не знає, де саме Ніколас, і він не знає про нас. Про тих, хто може...