Спадщина Лефаль ( продовження)

Ранок у дванадцятому столітті зустрів мене холодом кам'яних стін та запахом вологого пергаменту.
Моя інтуїція, яку дідусь завжди називав «золотим компасом Лефалів», буквально кричала: ти не там, де маєш бути.
Я йшла за Едвардом і мій шлунок згортався в нервовий комок.
— Стій, — Едвард зупинив мене перед важкими дубовими дверима. — Аптекар королеви — людина непроста. Будь обережною.
Королева Елеонора довіряє йому, а я тобі не раджу.
Він штовхнув двері, і ми увійшли. Скрипторій був залитий світлом високих вікон. Десятки монахів схилилися над столами, але мою увагу прикував чоловік у центрі зали. Він стояв спиною до нас, розглядаючи старий манускрипт.
— Магістре, я привів дівчину з Провансу, — голос Едварда пролунав гучно в тиші бібліотеки.
Чоловік повільно повернувся. Його обличчя було спокійним, майже лагідним. Типовий вчений тієї епохи. Але щойно наші погляди зустрілися, всередині мене щось обірвалося.
Його погляд направлений прямо на мене був крижаним, неначе в ньому відображалися сотні замерзлих озер. В його погляді не було цікавості, а лише холодна аналітична перевірка.
—Отже , ти збирала росу з улюбленої троянди королеви Елеонори?— запитав він, простягаючи руку
Я мимоволі затамувала подих. Його рука, тонка й бліда, з довгими пальцями, що ніколи не знали важкої праці, зависла в повітрі, чекаючи. Я повільно дістала кришталевий флакон. Коли я вкладала його в долоню аптекаря, наші пальці на мить зіткнулися.
Мене не просто вдарило струмом — у голові стався справжній вибух.
Смикнувши рукою, я ледь не розбила флакон
— Обережніше, дитино, — процідив аптекар, і в його голосі я почула той самий холод, що й у погляді. — Ця роса вартує більше, ніж твоє життя. Або життя твоїх нащадків.
— Пробачте, магістре, — прошіпотіла я, опускаючи очі. — Я просто... я ніколи не бачила таких величних залів.
Едвард зробив крок ближче, його рука знову звично лягла на руків’я меча. Він відчув мою паніку.
— Магістре, дівчина втомилася. Вона виконала наказ королеви. Чи можемо ми йти?
Аптекар підніс флакон до світла, і срібляста рідина всередині дивно запульсувала, відкинувши на його обличчя хижі відблиски.
— Королева зачекає ще хвилину, — відрізав він.
Едварде, залиш нас. Мені потрібно перевірити, чи не зіпсувала дівчина інгредієнт своїм страхом. Аптечна справа не терпить слабких нервів.
— Королева наказала мені не відходити від неї ні на крок, — жорстко заперечив Едвард.
— Королева наказала мені приготувати еліксир, — аптекар посміхнувся, але його очі залишилися мертвими. — А без перевірки чистоти роси еліксир може стати отрутою. Ти ж не хочеш відповідати перед Генріхом за смерть його дружини?
Едвард глянув на мене. В його очах я прочитала: «Я буду за дверима. Тільки-но щось піде не так — кричи». Він повільно кивнув і вийшов, залишивши мене наодинці з людиною, яка, здається, знала про мене більше ніж я сама.
—Не бійся. Аптекар різко повернувся до мене. 
Я знаю хто ти і чому тут.  Дуже хотілося б тобі допомогти, бо один з Лефалів допоміг мені, хоча про це ніхто навіть не здогадується. 
Я здивовано підняла на нього очі. 
—Ви знаєте мою родину?
—Я знаю одного з Лефалів, який врятував мене від шибениці Генріха Першого подарувавши чудові ліки, що допомогли врятувати життя королю. І він сказав, що його нащадок з'явиться тут і хотілося б щоб при моєму житті. Дуже просив допомогти.
І ось ти тут, дитино з Провансу
Я заціпеніла, намагаючись усвідомити почуте. Генріх Перший? Але ж він помер за сімнадцять років до того, як я ступила на цю землю! Якщо цей чоловік стоїть переді мною зараз, і він пам’ятає зустріч із Лефалем за часів попереднього короля… значить, він теж «отруєний» часом.
— Генріх Перший? — перепитала я, і мій голос прозвучав як шелест сухого пергаменту. — Але це було… давно. Ви мандрівник? Як і мій дідусь?
—Ні , дитино. Я звичайний аптекар, ну може трохи з сильнішими здібностями ніж інші, але це велика таємниця. 
—І так, я зустрів твого дідуся Ніколаса і він допоміг мені. Тому я зараз допоможу тобі. 
Давай трохи поспілкуємося.
Твій дідусь, Клер, виявляється мандрівник в часі і наразі осів у ...
В цей час в кімнату раптово зайшов Едвард.
Клер, нам потрібно їхати і як можна швидше. Мені прислали звістку, що сюди прямують люди Томаса Беккета, що він підозрює тебе у чародійстві. Нам потрібно дістатися Вінчестеру іншим шляхом і через сад Елеонори відправити тебе назад, в 21 сторіччя. Нажаль поки що ми не можемо порушити плани П'єра де Сан Жара, але це лише питання часу!
—Магістре, Ви з нами чи як?
—Ні , Едварде, я залишусь тут і затримаю їх.
Їдьте іншим шляхом, він небезпечний, але швидший.
—Тримай дитино росу і віднеси замовнику.  Все рівно дві рідини ще нічого не дадуть для елексиру.
І аптекар раптово підморгнув мені і посміхнувсяСловаСлова аптекаря про Ніколаса все ще відлунювали в моїй голові, але паніка Едварда не давала часу на роздуми. Беккет? Чародійство? Це середньовіччя ставало дедалі менш схожим на красиву казку з підручників. Тут за таку підозру не просто ставили «незадовільно», тут могли спалити.
— Швидше, Клер! — Едвард схопив мене за руку, потягнувши до виходу. Його обладунки знову забрязкали, нагадуючи про реальну небезпеку.
Аптекар простягнув мені флакон із росою. Його погляд був дивно спокійним, а та посмішка... вона була настільки впевненою, ніби він точно знав, що ми ще зустрінемося.
— Зачекайте! — вигукнула я, ховаючи росу в глибоку кишеню до годинника та ключа. — Ви не договорили! Де мій дідусь? Ви сказали, він «осів» у...
— Там, де зірки розмовляють із цифрами, — швидко прошепотів магістр, коли Едвард уже майже виштовхнув мене за двері скрипторію. — Шукай його в Празі, Кларетто. Але не зараз. Спочатку виживи сьогодні!
Ми вибігли у двір абатства. Свіжий ранок вдарив у обличчя холодним душем. Едвард свиснув, і наш стайник підвів коней. Мій гнідий переступав з ноги на ногу, відчуваючи загальну тривогу.
— Празі? — перепитала я, намагаючись сісти в сідло. — Чому в Празі?
— П’єр думає, що Ніколас у Ватикані, — відрізав Едвард, застрибуючи на свого чорного дестьє. — Якщо аптекар каже про Прагу, значить, твій дідусь знову обіграв Сен-Жермена. Але зараз нам не до географії.
Він розвернув коня до низьких воріт, що вели в гущавину лісу, в протилежний бік від головної дороги.
— Едварде, а як же роса? Магістр сказав, що дві рідини нічого не дадуть... — я на ходу поправила спідницю, намагаючись не випустити поводи.
— П’єру потрібні три, — кинув він через плече. — Роса з Вінчестера, сльоза з Олександрії і дещо з Ватикану. Поки в нього немає всіх трьох, він не зможе стабілізувати Перстень. Але він сподівається, що ти принесеш йому перші дві.
Ми влетіли в ліс. Гілки знову почали хльостати по обличчю. Едвард вів мене ледь помітними стежками, де земля була м’якою від моху.
— Ти сказав, що ми відправимо мене назад через сад Елеонори, — крикнула я, задихаючись від скачки. — Але ж годинник мертвий! П’єр вимкнув зв’язок!
— У саду Елеонори стоїть Дзеркало, яке не залежить від П’єра! — Едвард озирнувся, і я побачила, як він примружився. — Це Дзеркало Антуана. П’єр про нього знає, але не може ним керувати. Тільки Лефаль може активувати його без зовнішнього сигналу.
Раптом ззаду почувся звук горна. Низький, протяжний звук, що прорізав тишу лісу.
— Вони вже в абатстві, — процідив Едвард. Його очі звузилися. — Беккет не жартує. Якщо вони нас наздоженуть, він віддасть тебе інквізиції Генріха ще до того, як П’єр встигне натиснути кнопку «Повернення».
Я судомно стиснула поводи. У кишені ключ від кабінету дідуся став майже гарячим. Він реагував на Прагу? Чи на наближення Дзеркала Антуана?
— Едварде, — прошепотіла я. — А що, якщо я не захочу повертатися до П’єра? Що, якщо я використаю Дзеркало Антуана, щоб знайти дідуся в Празі?
Едвард різко зупинив коня, здійнявши хмару листя. Він подивився на мене так, ніби вперше побачив у мені не дитину, а справжню Лефаль.
— Це було б дуже небезпечно, Клер. Але... це був би хід, якого Сен-Жермен не очікує. Тільки пам'ятай: Дзеркала Антуана не мають зворотного квитка. Якщо ти стрибнеш туди — ти будеш сама.
Я глянула на свій мертвий годинник. Потім на срібний ключ. Потім на ліс, де десь позаду скакала погоня інквізитора.
— Я вже і так сама, Едварде.Глава: Спадщина Антуана Лефаля (Фінал)
— Стій, дочко сатани! — крик Беккета за спиною злився з гуркотом сталі.
Я заплющила очі й зробила крок у крижане марево Дзеркала. Мене не просто потягнуло вперед — мене наче пропустили крізь гігантську м'ясорубку. Стрілка на годиннику П'єра в кишені здригнулася, видала жахливий скрегіт і тріснула, обпікши мені стегно. Зв'язок розірвався з болем, від якого потемніло в очах.
Вінчестер зник. Запах вінчестерських троянд змінився на сморід річкової тхні, сирої риби та гару.
Я впала на коліна. Під долонями була не трава королівського саду, а грубе, слизьке каміння. Голова паморочилася так, що я не могла зрозуміти, де верх, а де низ. Навколо панував густий, як кисіль, туман.
— Де я?.. — прошепотіла я, намагаючись підвестися. — Едварде? П'єр?
Жодної відповіді. Лише десь далеко гучно бухала об берег вода. Я озирнулася: стіна, з якої я щойно вийшла, була простою кам'яною кладкою старого мосту. Жодного Дзеркала. Жодної рами.
Попереду, крізь туман, проступали обриси якогось поселення. Але це не була Прага моїх мрій із Карловим мостом. Це було щось дике: дерев'яні частоколи, брудні завулки і важкі кам'яні вежі, що нагадували гнізда велетенських птахів.
Я глянула на свої руки. Ті самі подряпини від троянд. Те саме важке середньовічне бліо, тепер уже розірване вщент.
— О ні... — серце пропустило удар. — Я не перемістилася в майбутнє. Я все ще тут. У цьому жорстокому часі. Але де?
— Co to za dziwny ptak? (Що це за дивна птаха?) — пролунав грубий, гортанний голос із темряви. Мова була схожа на польську чи українську, але слова звучали інакше, важче.
З туману вийшли двоє чоловіків. На них були шкури, перехоплені грубими шкіряними ременями, а в руках — короткі списи. Вони дивилися на мене так, ніби я була істотою з іншої планети. Моя дорога сукня, розріз очей, навіть те, як я трималася — все кричало про те, що я чужа.
Один із них простягнув руку, вказуючи на мій флакон із росою, що випав із кишені й тепер ледь помітно пульсував на бруківці.
— Złoto? Magia? — прохрипів він, роблячи крок до мене.
Моє серце на секунду зупинилося від страху і знову почало свій галоп і...
Раптово темне грозове небо просякнула блискавка чи то був спалах світла і на мене звалився нізвідки... Едвард...
Двоє чоловіків зникли так само швидко, як і з'явилися, а мені... Мені стало і смішно і ніяково водночас, бо Едвард впав прямо мені під ноги