Спадщина Лефаль...

​— Хто тут?! — голос Елеонори вдарив сильніше за грім, розколюючи тишу саду. Це був не просто запит — це був наказ самій реальності проявитися.

​Я завмерла. Секунда розтягнулася в морок вічності. Радник Томас уже зробив крок у мій бік, його рука стиснула руків’я короткого меча. Тікати було нікуди: за спиною — глуха кам’яна стіна, попереду — наймогутніша жінка світу. Я повільно вийшла з тіні, намагаючись не дивитися на Томаса, чия присутність була холоднішою за крицю.

​— Пробачте мою зухвалість, Ваша Величносте, — я схилилася в низькому реверансі, відчуваючи, як піт лоскоче спину під важким бліо. — Я лише... помічниця майстра-аптекаря. З Провансу.

​Елеонора примружилася, почувши знайомий акцент рідних земель. Але Томас не вгамовувався.

​— З Провансу? Через усю країну, щоб поцупити росу в саду короля Генріха? Пані, дозвольте мені допитати її негайно!

​— Досить, Томасе, — сухо обірвала вона його. — Сьогодні я не маю настрою для твоїх тортур. Але дівчина каже про еліксир, який мені цікавий. Сір Едвард?

​З тіні кам'яної галереї вийшов чоловік. На ньому були важкі обладунки, на грудях викарбуваний лев, а на поясі висів справжній бойовий меч. Він рухався з грацією хижака. Але коли він підійшов ближче і зняв шолом, серце пропустило удар, а свідомість провалилася у крижану воду. Його обличчя... Я знала його...

​У хаосі паніки винирнуло ім'я, яке не мало звучати в цьому сторіччі: Калімах.

​Калімах?! Неможливо. Дві тисячі років... Це ім'я вдарило в голову, як відлуння старого дзвона, що розколює час.

​— Сіре Едварде, — Елеонора торкнулася рукава лицаря. — Проведіть дівчину до Сент-Світун. Наш лікар має перевірити її слова про еліксир. А потім... — вона зробила паузу, пильно дивлячись на мене. — Потім вирішимо її долю.

​Лицар, якого вона назвала Едвардом, вклонився королеві, але його погляд не відривався від мого обличчя. У ньому не було ні краплі подиву. Тільки тиха, загрозлива обіцянка.

​— Як накажете, Ваша Величносте, — відповів він. Голос був низьким, із ледь вловимим французьким акцентом, який я чула раніше... у Провансі.

​Він зробив крок до мене і залізною хваткою взяв за лікоть. Його рукавиці були холодними, попри спеку. Ми мовчки вийшли за межі трояндових кущів, повз озброєну варту, в глибину кам’яних коридорів замку Вінчестер. Щойно ми опинилися в тіні довгої галереї, де не було зайвих вух, він різко повернувся до мене.

​— Клер, ти знову без історії? Олександрійський мед нічого не навчив?

​— Калімах, це ти? — мої руки затряслися не стільки від думки про абатство, скільки від того, що переді мною стояла людина, яка мала померти дві тисячі років тому.

​Він не відповів одразу. Нахилився до мене так низько, що я відчула запах розпеченого металу та... озону. Того самого, що залишався на моїй шкірі після кожного стрибка крізь Дзеркало Долі.

​— Калімах? — прошепотіла я, і мій голос зірвався на хрип. — Це ти? Але як... як це можливо? Олександрія... пожежа... Ти був там! Ти жив дві тисячі років тому!

​Він різко притиснув мене до холодної кам’яної стіни галереї, затуляючи собою від можливих свідків. Його очі, які колись читали сувої в найбільшій бібліотеці світу, тепер дивилися на мене з-під важких брів середньовічного воїна.

​— Імена — це лише маски, Клер, — його голос був жорстким, позбавленим тієї вченої м’якості. — Сьогодні я Едвард, завтра я буду порохом на чоботях іншого тирана. Але ти... ти так нічого і не зрозуміла.

​— Що я не зрозуміла? — прошепотіла я, дивлячись прямо в його очі. — Що відбувається? Ти працюєш на П’єра? Чи на когось іще? Я заплуталась... Ще вчора я була звичайною ліцеїсткою, яка не дуже полюбляє історію. А тепер я ходжу по різних епохах за бажанням дивного аристократа і зустрічаю того, хто мав померти дві тисячі років тому...

​Його очі звузилися, на мить втративши свою середньовічну жорсткість. Він відпустив мій лікоть і різко повернув мене обличчям до коридору, наче боявся, що їхні тіні знову підслухають.

​— Ти кричиш на весь Вінчестер. Не став мені запитань, на які тут не можна відповідати, — прошипів він. — Я не працюю на П’єра. І не на його подобу. Сьогодні я просто Едвард, лицар королеви. І ти мусиш це запам’ятати.

​Він зрозумів, що я на межі. Бліда, тремтяча — мій погляд був затуманений не від страху, а від надміру інформації, що руйнувала сприйняття реальності. Калімах, чи радше Едвард, помітивши мою блідість, сказав:

​— Ходімо до абатства, там ти якийсь час будеш у безпеці і поїси. Все одно завдання за дванадцять годин не виконається.

​— І на цьому дякую, — прошепотіла я, відчуваючи, як паморочиться голова від запаху озону, металу і тисяч років, що розділяли нас.

​Я слухняно пішла за ним, усвідомлюючи, що в цій новій для мене епосі людина з мого минулого була моїм єдиним і водночас найстрашнішим захистом. Ми вийшли на внутрішнє подвір'я, де стайники вже готували коней. Сонце Вінчестера, важке й оранжеве, котилося до краю світу, подовжуючи тіні веж. Кожна секунда мого «ліміту» стікала, як кров із рани, але, дивлячись на широку спину Едварда-Калімаха, я раптом відчула дивну байдужість до годинника.

​Він грубо, по-лицарськи підсадив мене на коня. Важка тканина моєї сукні зім’ялася, і я знову відчула, як у кишені щось тисне на стегно. Срібний ключ дідуся та годинник П’єра. Вони лежали там разом — два шматки металу з різних світів, що зараз здавалися однаково марними.

​— Тримайся міцно і мовчи, — кинув Едвард, вскакуючи в сідло свого гнідого дестьє. Його обладунки лячно брязкали в передвечірній тиші. — Якщо варта Томаса вирішить, що ми їдемо занадто повільно, вони поїдуть з нами. А тобі не варто бачити, як я розмовляю з ними не словами.

​Ми виїхали за браму замку. Копита коней гулко бухали по вогкій землі. Місто Вінчестер зустріло нас смородом диму, нечистот і криками торговців, що згортали лавки. Для них це був просто кінець вівторка 1152 року. Для мене — кінець мого життя.

​— Калімаху... Едварде, — прошепотіла я, коли ми виїхали на лісову дорогу, де шум міста вщух. — Ти сказав, що я не виконала завдання. П’єр забере мене, якщо я не буду на майданчику через дванадцять годин?