XII сторіччя... Нова подорож

​Екран телефону блимнув повідомленням від Софі. Вона з ентузіазмом розписувала деталі вечірки в ліцеї, обговорюючи колір суконь. Для неї світ залишався яскравим і зрозумілим. Але наступне сповіщення змусило мої пальці заціпеніти.

​Це був месьє Жан. Коротке «Є замовлення для Мануар Вер-Грі. Поспішай, Клер» прозвучало в моїй голові як вирок.

​Ще хвилину тому я сиділа в кріслі дідуся, стискаючи в руках його застереження, а тепер чийсь тонкий розрахунок знову штовхав мене в лігво П’єра. Мануар Вер-Грі... Маєток здався мені величезним павутинням, у центрі якого чекав господар годинника. Я швидко сховала лист дідуся в глибину рюкзака, поруч зі срібним ключем. Якщо П’єр думає, що я прийду до нього тією ж наївною дівчинкою, він помиляється. Я везу із собою таємницю, про яку він не здогадується.

​Нашвидкуруч пообідавши під пильним поглядом бабусі, я вискочила з дому. Помчала вулицями до Жана. Прованс здавався картинкою з путівника, і мені зовсім не хотілося міняти це сонце на похмурий маєток, але невидима пружина всередині штовхала вперед.

​Жан чекав на порозі, нервово пританцьовуючи.

— Клер, чому так довго? Ти ж сьогодні не на навчанні! — (Звідки він знає?) — Клієнт чекає!

​Він тицьнув мені пакунок у темному папері. Від нього йшов аромат лаванди й металу.

— Вже лечу! Що за поспіх? І чому він так дивно пахне?

— Це кришталева пляшечка парфумів самої Марії-Антуанетти, — прошепотів Жан. — Кажуть, цей аромат приховував запах страху перед ешафотом. Вези обережно. Якщо вона розіб’ється — повітря в Провансі зміниться назавжди.

​Я рушила з місця. Дорога через виноградники більше не радувала. В сумці — парфуми страченої королеви, в рюкзаку — лист зниклого дідуся, а попереду — «країна вовків». П’єр чекав мене не просто за флаконом. Він чекав, щоб знову змінити мій світ.

​Ковані ворота розчинилися самі. Мануар Вер-Грі здавався хижим. Гравій під колесами «Жужжу» хрустів, ніби застерігав: «Тікай!». Я штовхнула важкі двері холу. П’єр стояв у кабінеті біля вітражів, які розрізали його постать на кольорові шматки мозаїки.

​— Ви запізнилися на сім хвилин, Клер. Жан казав, ви пунктуальніші за швейцарський хронометр.

— А ви, мабуть, казали йому, що я не маю особистого життя, — відпарувала я. — Прованські затори — річ непередбачувана. Особливо коли на дорозі трапляється стадо овець або занадто допитлива бабуся.

— Овечки — це метафора? — він підійшов ближче.

— Це стан душі більшості моїх однокласників. Ось ваш флакон. Месьє Жан тремтів над ним, ніби там сльози останнього єдинорога.

​П’єр навіть не глянув на згорток. Просто накрив його блідою долонею, ніби відчуваючи вібрацію історії.

— Сльози — надто дешевий інгредієнт. Але ваша іронія сьогодні має присмак сталі. Це цікаво. Залиште шолом. Мадам де Пломб приготувала чай. Вона не любить запаху бензину та поспіху.

​Я залишила шолом, відчуваючи, як оксамит поглинає всі звуки. Це була пастка. П’єр вимагав, щоб я підкорилася ритму його світу.

​Мала вітальня була оазою холодної розкоші. Над каміном висіло масивне Дзеркало Долі в срібній рамі. У ньому я бачила не себе, а мерехтливе марево — світло, розтягнуте часом.

​— Отже, Клер, — почав П’єр, дивлячись у дзеркало. — Ми обмінялися предметами. Тепер час обмінятися інформацією. Ви привезли срібний ключ до мого минулого. Але забули, що у мене є ключ до вашого майбутнього.

​Від дзеркала повіяло крижаним холодом. Почала матеріалізуватися Мадам де Пломб. Тепер вона була не в костюмі, а в старовинній сукні з тіней. Її обличчя було мармуровим і напівпрозорим.

— Час вийшов, П’єр, — прошелестіла вона, як сухий пергамент. — Доля не любить чекати.

— Ви знаєте, що робити, Пломб, — П’єр посміхнувся. — Епоха Елеонори Аквітанської.

​Привид рушив до мене. Крижані пальці торкнулися мого коміра. Марево. Холод. Мій одяг розсипався на пил. За мить я відчула важку тканину. На мені була лляна сорочка — шеніз, а поверх неї — бліо, світла сукня з розкльошеними рукавами до колін, підперезана шовковим шнуром. Волосся сплетене в коси під білим покривалом — вімпелом. Вбрання дванадцятого століття.

​— Ви готові, Клер, — прошепотів П’єр.

​Дзеркало закрутилося виром темно-зеленого та золотого. У центрі проступив замок і люди у вбранні, схожому на моє. П’єр підштовхнув мене до порталу:

— Ви хотіли знати моє минуле? Отримуйте. Якщо виживете — продовжимо гру.

​Я стиснула ключ у складках сукні й зробила крок у срібну раму. Світ розсипався. Рев тисячоліть пронісся повз за секунду. Гнітючий жар змінив примарний холод.

​Я стояла на кам’яному майданчику біля краю високої стіни. Повітря пахло димом, травою та густим ароматом троянд.

— Ласкаво просимо до 1152 року, Клер, — голос П’єра поруч був спокійним. — Це Вінчестер. Сад королеви Елеонори.

​У його руці висів важкий бронзовий артефакт із рунічними дисками. Він повернув зовнішнє коло до ХІІ століття. Стрілка вказала на слово: КІНЕЦЬ.

— Мені потрібна лише одна річ. Без неї ваші пошуки діда закінчаться тут. — Він протягнув порожній кришталевий флакон. — Знайдіть її найцінніший інгредієнт. Росу з червоної троянди, що ще не розкрилася.

​Я взяла флакон, відчуваючи, як горло стискає страх.

— У вас рівно дванадцять годин. Якщо не повернетеся на цей майданчик до того, як годинник покаже «Кінець», ви залишитеся тут назавжди. ХІІ століття не знає пощади. Жодного сучасного слова. Станьте частиною їхнього світу.

​Він зробив крок назад у мерехтливе марево дзеркала і зник. Я залишилася сама. Годинник у руці показував «Початок». Я — в 1152 році. Зі срібним ключем, порожнім флаконом і завданням вкрасти росу в наймогутнішої жінки середньовіччя.

​З-за рогу замку почувся дзвін металу. Час пішов.