Троянда в країні вовків...

Ранок понеділка зустрів мене не ароматом олександрійських лотосів, а наполегливим запахом горілих тостів і галасом двійнят, які знову не поділили планшет. Я розплющила очі й кілька секунд просто дивилася в стелю своєї кімнати. Тріщина в кутку, плакат улюбленого гурту, джинси, кинуті на стілець... Усе було таким звичайним, що подорож у минуле здалася солодким маренням.
Але варто було мені поворухнутися, як м’язи відгукнулися ниючим болем — наслідок багатогодинного стояння на мармурі перед Царицею.
— Клер! Ти збираєшся вставати? — голос мами знизу пролунав як постріл. — Ліцей сам себе не закінчить! І де ти вчора була до самого вечора? Твій телефон був поза зоною!
Я зітхнула, натягуючи на голову подушку. Як пояснити мамі, що я була «поза зоною» приблизно на два тисячоліття?
— Я була у месьє Жана, затрималася з доставкою! — крикнула я у відповідь, сподіваючись, що мій голос звучить достатньо переконливо.
Спустившись на кухню, я застала звичний хаос. Мама, заклопотана й захекана, намагалася одночасно заплести косу сестрі та намазати маслом багет. Бабуся Тайлін сиділа біля вікна, спокійно попиваючи каву. Вона була єдиною, хто не метушився. Коли наші погляди зустрілися, мені здалося, що вона занадто уважно вдивляється в моє обличчя.
— Ти якась бліда, Клер, — тихо зауважила бабуся. — І від тебе пахне... чимось, чого не купиш на місцевому ринку. Цікаві пригоди?
Я ледь не впустила чашку. Бабуся завжди була дивною, але щоб настільки?
Після сніданку, коли дім нарешті спорожнів, я не витримала. Сьогодні я залишуся вдома. Не думаю, що це якось позначиться на моїх іспитах, а от у зачиненому кабінеті дідуся Ніколаса, після всього, що сталося, знову побувати захотілося, як ніколи. Добре, що й бабуся пішла до лікаря, і в мене з'явився вільний час.
Після зникнення дідуся бабуся Тайлін замкнула цю кімнату, наче намагалася сховати там свій біль. Але я знала, де лежить запасний ключ — під горщиком із засохлою геранню.
Двері відчинилися з тихим скрипом. Тут усе залишилося так, як було останнього разу, коли я заходила сюди кілька років тому: стоси книг з історії, запилені карти на стінах і важкий запах старого паперу. Я підійшла до його робочого столу. Сіла в улюблене крісло дідуся й мимоволі крутнулася в ньому, як робила це в дитинстві, намагаючись бодай на мить повернути те відчуття безпеки. Крісло натужно рипнуло, нагадавши, що я вже не та маленька дівчинка.
Саме тоді мій погляд зачепився за дивну деталь: одна з висувних шухляд столу була прочинена.
Це було неймовірно. Дідусь Ніколас був фанатичним істориком (що зовсім не в’язалося з моєю стійкою нелюбов’ю до цього предмета — надто багато дат і жодної магії) і понад усе цінував порядок. Він ретельно стежив, щоб усі папери, документи, а особливо старовинні джерела, були замкнені під надійними ключами. Бачити його святилище в такому безладі було майже так само дивно, як побачити сніг у липні.
Трохи повагавшись, я потягла шухляду на себе. У ній лежав старий сімейний фотоальбом. Я знала кожну його сторінку, бо роздивлялася їх щороку на свій день народження — це був мій єдиний спосіб побути там, де тато ще живий, а дідусь Ніколас ще не зник безвісти, залишивши по собі лише тишу та запилені книги.
Я відчула, як у носі закрутило від навали спогадів. Хлюпнувши носом, я вже збиралася покласти альбом на місце, як раптом зауважила під ним щось чужорідне — щільний коричневий пакет.
— Дивно... минулого разу його тут точно не було, — прошепотіла я сама собі, і мій власний голос у порожній кімнаті здався занадто гучним. — Добре, Клер, — видихнула я, намагаючись втихомирити серце. — Давай-но подивимося, що там.
Я обережно витягла конверт і помітила, що він не заклеєний. Всередині була поштова листівка з краєвидом собору Святого Петра у Ватикані та аркуш паперу з текстом, надрукованим на комп’ютері. Це поєднання старовини й сучасності виглядало по-справжньому моторошно.
«Дорога моя онуко, Клер.
Якщо ти читаєш цей лист, сидячи одна в моєму кабінеті, значить, я прийняв остаточне рішення зникнути, а П’єр де Сан-Жар із маєтку Мануар Вер-Грі вже з’явився у твоєму житті.
Ти маєш знати зараз дві речі: "Все зовсім не так, як здається на перший погляд" і "Шукай троянду в країні вовків і розбрату".
І запам’ятай: ти не одна.
Люблячий тебе дідусь».
Я отетеріло вставилася в рядки, що розпливалися перед очима. Це був не прощальний лист, а, швидше, криптограма.
Дідусь знав П’єра? Він усвідомлено зник із нашого життя, кинувши нас із мамою та бабусею? Але куди? Навіщо? І головне — як це пов’язано з тим дивним аристократом із Мануару?
Я відчула, як по спині пробіг холодок. Фраза «Все зовсім не так, як здається на перший погляд» пульсувала в моїй голові, наче заїжджена платівка. Вона була не просто знайомою — вона здавалася ключем, який я щойно десь втратила.
Я заплющила очі, і в пам'яті раптом виникло обличчя Калімаха. Його спокійний, майже сумний погляд і те, як він промовив ці самі слова в Олександрії, натякаючи на П'єра...
Звідки дідусь міг знати слова людини, яка жила два тисячоліття тому? Чи Калімах був не просто тінню з минулого?
«Країна вовків і розбрату»... Чому саме там потрібно шукати троянду? І головне — куди насправді подівся дідусь? Ці думки роїлися в моїй голові так наполегливо, що я ледь не проґавила повернення бабусі Тайлін. Почувши, як вхідні двері важко гупнули, а в коридорі відлунив її впевнений крок, я гарячково замкнула кабінет.
Навшпиньках, затамувавши подих, я піднялася до себе в кімнату. Серце все ще калатало, коли я впала на ліжко й відкинула кришку ноутбука. Яскраве світло екрана на мить засліпило мене, повертаючи в реальність 2026 року, де на робочому столі висіли нагадування про тести з математики та непрочитані повідомлення від Софі.
Для бабусі, якби вона зазирнула в кімнату, це виглядало б звичайною підготовкою до реферату. Але мій пошуковий запит не мав нічого спільного зі шкільною програмою. Пальці звично застукали по клавішах, вводячи фрази, які ще вчора здалися б мені маренням: «Країна вовків і розбрату історія», «Троянда серед вовків легенда», «Аквитанія вовки».
Я вдивлялася в результати пошуку, сподіваючись, що цифровий світ знає більше за мене. Мені потрібно було зрозуміти, куди П’єр відправить мене наступного разу і чому дідусь Ніколас так відчайдушно намагався мене попередити
— Клер? Ти вдома?
Бабуся Тайлін тихо прочинила двері й зазирнула до моєї кімнати. Я ледь встигла згорнути вкладки з історією Аквітанії, залишивши на екрані порожній файл Word.
— Так, бабусю. Щось сьогодні мені не дуже добре, вирішила відлежатися. Уроки не надто важкі, наздожену ввечері.
— Добре, дитино, — вона пройшла вглиб кімнати, але зупинилася біля вікна, не наближаючись до мого робочого столу. — Тільки дивися, щоб мама не сварилася. Вона й так на взводі через той випадок із телефоном.
Бабуся замовкла, розглядаючи щось у садку за склом, а потім раптом додала:
— Знаєш, мені сьогодні наснився дивний сон. Ніби в нашому садку розквітла неймовірна троянда. Така велика, темно-червона... А її пахощі були... Ну, наче дорогі парфуми, від яких паморочиться голова.
Вона повільно повернулася до мене й усміхнулася — тією самою дивною усмішкою, від якої мені ставало водночас тепло і ніяково. Її очі, здавалося, бачили наскрізь і мій закритий ноутбук, і срібний ключ у рюкзаку.
— Кажуть, такий трояндовий рай був лише у королеви Елеонори в її далекому Пуату.
Я заціпеніла, стиснувши пальцями край ковдри. Бабуся ніколи не згадувала про Елеонору Аквітанську. Ніколи.
— Пуату? — перепитала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів?
— Це там, де серце зустрічається з обов’язком, Клер, — тихо відповіла вона, уже виходячи з кімнати. — Відпочивай. Тобі знадобляться сили для... реферату.