Золота клітка Локубаріуму

Золоті ворота Локубаріуму проковтнули нас, і гамір Олександрії миттєво змінився на урочисту, майже храмову тишу. Тут навіть повітря було іншим — воно не обпікало легені пилом, а лоскотало ніздрі ароматом квітучих лотосів та дорогої деревини.

​Герон про щось коротко переговорив із високим нубійцем у білосніжній схенті. Той коротко кивнув і зробив жест рукою, запрошуючи нас іти слідом. Калімаха зупинили біля входу до внутрішніх покоїв, і я вперше побачила на його обличчі тінь справжньої тривоги.

​— Пам'ятай про «краплі отрути», — лише встиг шепнути він, перш ніж важка завіса розділила нас.

​Мене вели довгими коридорами, де підлога була такою гладенькою, що я боялася посковзнутися у своїх незграбних сандаліях. Нарешті ми зупинилися перед масивними дверима з кедра.

​— Тобі сюди, — сухо кинув Герон. — Приведи себе до ладу. Цариця не приймає тих, хто пахне вугіллям більше, ніж її ковалі.

​Двері відчинилися, і я застигла. Це була не просто ванна кімната — це був справжній рай для втомленого тіла. Посеред зали знаходився басейн із бірюзовою водою, над якою підіймалася легка пара. Навколо стояли низькі кушетки, застелені лляними простирадлами, а повітря було настільки густим від пахощів, що його, здавалося, можна було їсти ложкою.

​Дві дівчини-служниці, стрункі й мовчазні, як статуї, підійшли до мене і без зайвих слів почали розв'язувати паски мого брудного калазіріса.

​— Гей, я сама! — вигукнула я, перелякано вчепившись у тканину. — Я... я вмію вмиватися самостійно, чесно! — закричала я, притискаючи руки до грудей.

​Дівчата відсахнулися, злякано перезирнувшись. Вони не розуміли, чому ця «дикунка» так ревно береже своє старе вбрання. А в мене всередині все захололо від однієї думки: вони знайдуть годинник!

​— Вийдіть! — наказала я, намагаючись надати голосу владності. — Я маю здійснити обряд обмивання наодинці. Так роблять на моїй землі.

​Як тільки завіса впала, я гарячково озирнулася навколо. Куди сховати годинник? Я швидко витягла його з потайної кишені. Метал був теплим, а стрілки тепер крутилися хаотично, наче збожеволіли в енергетичному полі цього місця.

​Мій погляд упав на нове вбрання, яке підготували служниці. Це був напівпрозорий льон, але поруч лежав широкий золотий пояс і... важке намисто-пектораль. Воно було масивним, з великим золотим сонячним диском по центру. Я торкнулася його і серце тьохнуло: диск виявився подвійним! Це була вишукана скринька для дорогоцінних пахощів.

​Тремтячими пальцями я втиснула туди годинник. Він увійшов ледь-ледь, міліметр у міліметр, але кришечка нарешті зачинилася з глухим клацанням.

​Коли я вийшла з води, я відчувала себе справжньою «ходячою контрабандою». Годинник П'єра тихо вібрував прямо на моїх грудях, прихований холодним золотом пекторалі.

​Служниці повернулися, щоб завершити мій макіяж. Я сиділа нерухомо, боячись навіть дихнути занадто глибоко. Клер, ти тепер не просто дівчина в палаці. Ти — живий сейф із забороненими технологіями майбутнього. І якщо цей сейф випадково «затік-такає» під час аудієнції у Клеопатри... що ж, тоді прощавай, Провансе, і привіт, вічність у нільському мулі.