Двері у вічність

Мусейон височів переді мною, наче гора з рафінаду, від якої нестерпно сліпило очі. Кожна колона здавалася занадто високою, кожен крок по мармурових плитах — занадто гучним, наче постріл у порожньому ангарі.

​«А якщо охорона щось запідозрить? Якщо Герона немає, або цей старий хрін просто не віддасть мені мед?» — думки скакали в голові, як навіжені частинки в прискорювачі. Я мимоволі вчепилася в край свого калазіріса так, що кісточки пальців побіліли. Мабуть, паніка на моєму обличчі світилася яскравіше за неон, бо Калімах раптом зупинився. Його погляд став гострим, як лезо скальпеля.

​— Що з тобою, мандрівнице? Ти що... боїшся?

​«Так, боюсь! — хотілося заверещати мені прямо в його ідеальну античну фізіономію. — Боюсь цього місця, Герона, П’єра, а найбільше — застрягти тут і ніколи не повернутися в рідну епоху!»

​Але я вчасно зібрала волю в кулак і видавила:

— Ні. Просто хвилююся, чи знайдемо ми його.

​— Не бійся. Головне — удавай мою сестру і не роздивляйся навкруги, як на екскурсії.

Він нахилився до мого вуха, обпалюючи гарячим диханням. Його шепіт був ледь чутним, але бив наповал:

— Ти палиш себе.

​Ми пройшли повз варту. Холодне повітря велетенського холу миттєво остудило моє спітніле обличчя. Калімах вів мене впевнено. Надто впевнено як для простого переписувача.

​«Ти палиш себе». Звідки такі фрази у стародавнього грека? Може, мій мозок так адаптує переклад? Але ця іронічна напівпосмішка... вона була зовсім не античною. Більше схоже на професійного гравця в покер, який знає мої карти.

​Я смикнула його за рукав біля високої ніші з бюстом якогось бородатого вченого.

— Що це означає? Про що ти?

​Калімах обернувся. У напівтемряві коридору його очі блиснули чимось холодним і спостережливим. Справжній нуарний детектив, тільки без капелюха.

— Просто порада, «сестро», — він виділив останнє слово ледь помітним наголосом. — Тут не ринок, а Мусейон. Ти дивишся на все так, наче бачиш привидів майбутнього.

​Він на мить завагався, а потім додав:

— Герон не любить, коли його відволікають. І він дуже не любить чужинців. Тож просто... мовчи. І не чіпай нічого, що крутиться або свистить. Особливо, якщо воно гаряче.

​Ми звернули у вузький прохід. Тут пахло вже не пилом віків, а чимось гострим: сіркою, вугіллям і розпеченим металом. З-за важких дверей долинав ритмічний стукіт, наче там билося велетенське залізне серце.

​— Ми на місці, — тихо сказав Калімах і без стуку штовхнув двері.