Не тільки я...

Сьогодні була неділя, і моя родина, як зазвичай, зібралася на спільний сніданок.
Мама принесла ще гарячі, духмяні круасани, і ми всі вмостилися за столом. Кожен розповідав про минулий тиждень і ділився планами на майбутній, і лише мені не сиділося на місці. Всередині жило дивне відчуття, ніби я знаходжуся не там, де мала б бути. Навіть смак кави здавався якимось прісним.
— Клер? Ау? Ти десь у хмаринках? — мій молодший брат Натаніель уважно подивився мені в очі, а його сестра-двійня Наталі голосно засміялася.
— Клер мабуть закохалася...
— Дайте сестрі спокій, — гримнула бабуся. Вона була строгою і водночас справедливою. — Клер готується до іспитів, їй не до закоханостей.
— Ма, бабусю Тайлін, можна я піду прогулятися? — я благально подивилася на маму. Вона сиділа, втомлено прикривши очі — щойно повернулася з нічного чергування у лікарні.
— Звісно, йди, доню. Тільки будь обережна.
Я швидко допила свою каву і вже майже виходила з їдальні, як почула тихий голос бабусі, звернений до мами:
— Сьогодні мені знову наснився той сон... Знову маєток Мануар Вер-Грі і Ніколас...
Я завмерла в дверях і озирнулася. Серце пропустило удар.
— Ви знаєте про цей маєток? — мій голос прозвучав занадто голосно. — Я вчора...
— Іди, дитино, відпочинь на свіжому повітрі, — відрізала бабуся, не підводячи очей від своєї тарілки.
Якби ж вона знала, на якому саме «свіжому повітрі» я буду відпочивати вже через кілька годин. І що це повітря пахнутиме не прованськими травами, а олександрійським медом та пилом віків.
Швиденько перевдягнувшись у зручні джинси та кросівки, я засунула руку в кишеню вітрівки. Мені потрібно було переконатися, що мереживна хустинка справді існує, а не є плодом моєї хворої уяви.
Так, хустинка була на місці. Вона пахла точно так само, як і вчора — старим воском та якоюсь нетутешньою розкішшю.
«Ну що ж, поїду. Занадто багато речей потребують пояснень», — подумала я. А найдивнішим було те, що мені справді хотілося туди повернутися. Цей маєток тягнув мене до себе, як магніт.
Осідлавши свого вірного «Жужжу», я вилетіла з двору, навіть не помітивши, що бабуся Тайлін стоїть біля вікна, стискаючи край фіранки.
— Катрін, вона поїхала... — тихо промовила стара жінка, звертаючись до мами, яка все ще дрімала за столом. — Сподіваюся, що не до маєтку. Бо інакше пророцтво твого батька перестане бути простою маячнею. Ох, Ніколас... що ж ти накоїв...