Докази з минулого

Вдома я ще довго не могла заспокоїтися. Тільки коли я кинула вітрівку на крісло, з її кишені випало щось біле. Це була мереживна хустинка — тонка, невагома, з вишитими ініціалами, яких я не могла розібрати. Я точно знала: вранці її там не було.

​Увечері прийшла моя подруга Софі. Ми планували подивитися фільм, але замість того я намагалася переказати їй події дня.

​— Клер, ти просто перегрілася на сонці, — сміялася Софі, гортаючи стрічку новин у телефоні. — Які ще двісті років? Це був дивний багатій, який занадто захопився історичною реконструкцією. А хустинку ти, мабуть, випадково витягла разом із бланком.

​Я лише зітхнула й відкрила ноутбук. Мені потрібно було підібрати матеріал для реферату з архітектури Провансу, але водночас я відчайдушно шукала бодай якесь логічне пояснення. В пошуковій стрічці я ввела: «Мануар Вер-Грі». Більшість сайтів видавали лише стандартні фото фасадів, але раптом я завмерла. В одному з аукціонних архівів...

​— Софі, дивись... — прошепотіла я, відчуваючи, як пальці на мишці стали крижаними.

​На екрані була оцифрована репродукція олійної картини, датованої 1770 роком. «Портрет невідомого в інтер'єрі», — свідчив підпис. На полотні була зображена та сама вітальня, де я сиділа кілька годин тому. Але на задньому плані, біля вікна, стояв чоловік. Його обличчя було дещо розмитим, але я впізнала ці бездонні очі. А на столику поруч із ним лежав він — той самий антикварний годинник, що я привезла сьогодні диваку в мереживах.

​— Це неможливо, — Софі нарешті відірвалася від свого телефону і присунулася ближче до екрана. — Це просто збіг. Ну, знаєш, колись усі дворяни мали однаковий вигляд...

​— Він сказав, що чекав на мене двісті сорок шість років, — мій голос тремтів. — І він знав моє повне ім'я. Софі, він не жартував про час.

​Я знала, що завтра знову поїду до того маєтку. Маєтку дивного П'єра де Сан-Жара. Не тому, що хотіла, а тому, що цей годинник уже почав відраховувати мій час.