— Ненавиджу уроки історії, — подумала я, перекладаючи голову з однієї затерплої руки на іншу.
Голос месьє Бернара монотонно гудів про реформи Людовика, наче настирлива муха, що застрягла між шибками. За вікном ліцею Сезанна було так сонячно і тепло, що здавалося, в Екс-ан-Провансі сьогодні не квітень, а повноцінне літо. Золоті промені витанцьовували на моїй помальованій ручкою парті, нагадуючи, що десь там, за стінами класу, вирує справжнє життя.
У кишені джинсів тихенько дзвякнув телефон. Я завмерла, косячись на вчителя, але той був занадто захоплений розповіддю про Версаль. Нове замовлення у додатку!
«Отже, сьогодні після навчання доведеться трохи покататися, — майнула приємна думка. — Зате вітер у вухах точно вижене з голови ці нудні дати, а після пробіжки на скутері підготовка до іспитів піде набагато краще».
За годину я вже мчала на своєму старенькому жовтому скутері «Жужжу». Сонце плавило асфальт, а повітря пахло лавандовим милом і випічкою. Мій маршрут пролягав до антикварної крамниці месьє Жана. Він вручив мені важкий пакунок так, ніби там була кришталева голова дракона.
— Тільки не впусти, Клер, — сказав він. — Це годинник XVIII сторіччя. Кажуть, він належав самому графу Сен-Жермену.
Я лише посміхнулася, закидаючи пакунок у рюкзак. Хіба я могла знати, що Google-карти заведуть мене на край міста, до занедбаного Мануару Вер-Грі?
Коли я штовхнула важку іржаву браму маєтку, спека раптово зникла. Повітря стало густим і важким, наче я пірнула у льодяну воду. Навіть світло тут було іншим — не золоте, а сріблясто-сіре, ніби сонце сховалося за вітраж. Перед великими дубовими дверима стояв чоловік. Білосніжна сорочка, мереживні манжети й погляд, від якого по шкірі пробігли сироти.
— Ви запізнилися, мадемуазель Клер, — промовив він низьким голосом. — Ви запізнилися на три хвилини... і на двісті сорок шість років.
«На скільки? Мені здалося, чи цей дивний тип щойно сказав про двісті сорок шість років?» — промайнуло в моїй голові. Але клієнт завжди має рацію, навіть якщо він косплеєр-переросток.
— Ваше замовлення! — я бадьоро злізла зі скутера, ледь не зачепивши підніжкою горщик із лавандою. — Зараз-зараз, тільки розстебну цей замок, його вічно заклинює...
Я вже потягнулася до рюкзака, але чоловік виставив руку вперед, зупиняючи мене. Його манери були такими холодними, що мені раптом захотілося застібнути куртку, хоча на вулиці було +25°C.
— Прошу, зайдіть у будинок, мадемуазель Клер, — сказав він. Це не було проханням. Це був наказ, загорнутий у дуже дорогу оксамитову обгортку. — Справи такого масштабу не обговорюються на порозі.
Я подивилася на темний хол за його спиною, потім на свій скутер і нарешті на пакунок. Ну що ж, Клер, ти хотіла пригод замість уроку історії? Здається, ти їх знайшла. Я переступила поріг і миттєво пошкодувала, що не витерла кросівки об траву.
Хол був велетенським. Висока стеля губилася десь у тіні, розписана хмаринками та пухкими амурами, які, здавалося, спостерігали за кожним моїм кроком. Під ногами сяяв чорно-білий мармур, викладений шахівницею. Найдивнішим був запах. Жодної вогкості чи старості. Пахло озоном, як перед грозою, і чимось терпким, наче розсипаними спеціями.
— Ого... — видихнула я, і моє «ого» пролетіло луною аж до другого поверху. — Ви тут що, знімаєте кіно про вампірів? Бо якщо так, то де камери?
Я обернулася, розглядаючи масивні золочені рами дзеркал. У них моє відображення у яскравій вітрівці та з рюкзаком «Глово» виглядало як випадкова помилка в дорогому фотошопі. Мені було водночас і страшно, і страшенно цікаво. Господар цього «музею» знову опинився біля мене.
— Пакунок! Швидко!
— Зараз, зараз... тут трохи...
— Швидше! — голос чоловіка тепер нагадував зміїне сичання.
Тремтячими руками я витягла пакет, і він опік мені пальці навіть крізь товсту тканину. Всередині, мабуть, був не просто годинник, а розпечена серцевина вулкана. Чоловік із величезною обережністю взяв пакунок, навіть не здригнувшись.
— Ви повинні підписати ось тут, — пролепотіла я, простягаючи бланк.
— Я нічого не повинен. А от ти... скажи мені, ти відчуваєш жар від цього пакунка? Голова не паморочиться?
«Дивне питання», — подумала я, але відповіла:
— Так, він ніби розпечений млинець. А голова...
І в цей момент я відчула легке запаморочення. Стіни попливли й зникли. Мені здалося, що я стою в тому самому будинку, але навколо запалені десятки свічок у канделябрах, а в повітрі стоїть дивний запах воску та старої пудри. За мить усе щезло. Я зрозуміла, що вже сиджу на одному з диванів у передпокої. Чоловік сидів навпроти й, схиливши голову набік, уважно мене розглядав.
— Ну що ж, кур'єрко Клер Лефаль. Тебе я й шукав... Твоя подорож починається.
— Яка подорож? Ви що, збоченець? — я вскочила з дивана й майже бігом попрямувала до дверей. — Мені потрібно додому!
— Я завтра чекатиму на тебе, — пролунав голос мені вслід. — Я чекав двісті сорок шість років і можу почекати ще трохи. До речі, мене звуть П’єр де Сан-Жар.