1

Останнім часом мені дуже не до вподоби стали телефонні дзвінки з невідомих номерів. Раніше, під час служби в армії, це було звичним явищем. Подзвонити міг будь-хто і в будь-який момент: наприклад підлеглі з роти у яких виникнули якість непередбачені проблеми, котрі потребували мого нагального втручання, чи зі штабу батальйону щоб передати нові накази, розпорядження чи інструкції начальства. І частенько все це робилося з незнайомого мені номера, тому подібна практика не викликала ніяких негативних емоцій.

Після повернення в рідне село, де я влаштувався на роботу дільничним інспектором, ситуація докорінно змінилася. Моя нова посада була менш відповідальнішою ніж раніше, тут я добре знав майже всіх жителів, а вони звісно ж мене, тому телефонні номери більшості односельців були давно записані в пам’яті мого мобільного. І вже за одним підписом котрий з’являвся на екрані гаджета можна було здогадатися якого ґатунку звістку я отримаю наступної миті коли прийму виклик.

Тепер же дзвінок з невідомого номера викликав підсвідоме занепокоєння і тривогу. Напевне на голову зараз звалиться якась нова неприємність – подумалося мені. Та хоч-не-хоч а відповідати доведеться, тож неохоче натискаю на зелену піктограму і вже за секунду чую в слухавці незнайомий чоловічий голос:

– Богдане Михайловичу, маєте трохи вільного часу для конфіденційної розмови?

Я не вагаючись даю згоду, бо в шанобливому звернені відчуваються настільки владні нотки, що не залишається і найменшого сумніву – ця людина звикла віддавати накази й напевне не потерпить і найменшої непокори. Лиш чемно перепитую у невідомого:

– Де нам найкраще зустрітися для цієї бесіди?

– Давайте десь так через годину-півтори, в райцентрі. В одній з непримітних кав’ярень яку виберіть на власний розсуд. Згідні на такий варіант?

Я звісно дав ствердну відповідь. В село незабаром мала прибути чергова маршрутка з міста тож в часовому плані мені годину на дорогу вистачало з головою. Наш райцентр я теж знав пречудово, тож вибрати якийсь затишний заклад не складало ніяких проблем. Єдине що мене хвилювало тоді це те хто ж до біса хоче зі мною зустрітися та конфіденційно побалакати. З’явилося навіть обнадійливе сподівання, що можливо це хтось зі старих бойових побратимів вирішив мене так розіграти. 

В обумовлений час я був в кав’ярні, назву і місцезнаходження котрої телефоном повідомив таємничому незнайомцеві. Той сказав що все зрозумів і незабаром буде на місці. Після цих слів мені спало на думку що невідомий чоловік вочевидь прекрасно знає яка у мене зовнішність. Що ж загадок стає все більше та більше і я навіть припущень не маю які на них будуть відповіді.

Всівшись за столик і замовивши склянку апельсинового соку почав чекати. Минуло кілька хвилини і я почув делікатне кахикання поряд. Підвів очі й побачив біля столика цибатого, худорлявого чоловіка, на вигляд, практично мого віку. Овальне бліде обличчя, невиразні водянисті очі, міцно стиснуті тонкі вуста. Одягнутий незнайомець був в простенькі чорні джинси,  футболку з написом на іноземній мові, і темно-синю курточку-вітрівку. Його голову вкривала бейсболка, прикрашена логотипом відомого футбольного клубу, в руках я помітив модну шкіряну барсетку.   

Чоловік подав мені руку для привітання і першим розпочав розмову:

– Доброго дня, Богдане Михайловичу! Радий познайомитися з вами наочно. На початку нашого спілкування дозвольте представитися. Мене звати Юрій Павлович і я оперативний співробітник Служби безпеки України. Знаю що у вас вже виникло чимало запитань до мене, тож зараз спробую задовільнити вашу цікавість. Але для початку попереджаю, що ця наша розмова повинна залишитися виключно між нами, бо від збереження таємниці залежить доля невинних людей.

Для підтвердження своїх слів оперативник витягує з кишені і показує мені своє посвідчення. Тепер я розумію звідки йому відомі і моє ім’я та по-батькові, і номер мобільного телефону.

– Обіцяю що все почуте тут залишиться в таємниці, – промовляю заінтригований я.

– Моєму відомству потрібна ваша допомога, як сільського дільничного, – каже Юрій Павлович вмощуючись за моїм столиком.

– Яку саме? – не стримуюся від запитання.

– Ви ж добре знаєте всіх людей котрі мешкають у вашому селі?

– Можна сказати і так.

– То могли б ви розповісти всю інформацію котрою володієте про одну вашу односельчанку?

– А хіба у вашої служби немає про неї ніяких даних?

– Є деяка офіційна інформація, – невдоволено супиться співрозмовник, – але мені хотілось би отримати те що називають сільськими плітками та пересудами.

– Хто ж це така і чому вона так зацікавила вашу організацію?

– Олеся Григорівна Каланча. Ми припускаємо що вона шукає найманого вбивцю.

– Олеся Каланча і кілер?!? – ошелешено вигукую я не в змозі повірити в почуте.

– Будь ласка, тихіше! – намагається вгамувати мою емоційність оперативник. – Візьміть себе в руки і не привертайте зайвої уваги сторонніх.

– Вибачте не стримався, – вже врівноваженими тоном кажу я і берусь пояснювати. – Просто те що ви кажете ніяк не вкладається в моїй голові.

– Чому? – коротко запитує Юрій Павлович.

– Бо це видається мені якоюсь безглуздою вигадкою, а не правдивою реальністю. Розумієте, я особисто знайомий і трохи знаю цю жінку тож не здатен повірити в те що вона на таке здатна. Олеся Каланча тиха і врівноважена людина, працьовита господиня котра користується повагою серед односельців. Зразкова сім’янинка, що спільно з чоловіком виховують двійко дітей-підлітків.