4 Розділ.

У вікно підглядало сонце, лагідно торкаючись рук і облич. Його промені, мов живі нитки, ковзали по парті, по підлозі, бавилися у волоссі Мішель, залишаючи на ньому м’який золотий блиск. Від цього тепла ставало затишно не лише тілу — а й десь глибоко всередині, біля серця.

Щось нове, ніжне й незрозуміле грало в душі Ярослава, і він не намагався цьому опиратися. Іноді кидав на неї короткі погляди — обережно, наче боявся, що хтось помітить і щоразу здавалося, ніби дівчина світиться в цих променях, немов частинка самого сонця.

Та, мов тінь, що раптом ковзає по світлу, він відчував на собі холодний, мовчазний погляд Юльки. Ярослав розумів: із нею треба поговорити. Просто — спокійно й чесно. Щоб не лишилося тіні образ чи ревнощів.

Між ними все залишиться, як і раніше — він не хоче нічого втрачати. Тільки тепер він сидітиме поруч із Мішель. Здавалося, це просто. Але не з Юлькою. Він нахилився до телефона, торкнувся екрана — той одразу спалахнув холодним синюватим світлом. Пальці швидко забігали по клавіатурі:

— Юль, вибач, що не попередив.

— Гад ти, Ярик.

— Чесно, не хотів зробити тобі боляче. Сам не розумію, як так вийшло.

— Проміняв мене на якусь французьку мишу?

— Перестань. Ми ж друзі, га?

— Вже не знаю.

— Хочу сьогодні пригостити тебе кавою.

— Ти підлабузник. Ясно?

— Ха-ха! Просто поважаю.

Він підвів голову — і зустрівся з нею поглядом.

Юлька, все ще з удаваним обуренням, показала кулак — і, здається, навіть ледь посміхнулася. З його плечей немов спала важка гиря. Ярослав розслаблено видихнув і відповів тією ж усмішкою — короткою, щирою. Пальці ще раз ковзнули по екрані. Він встиг набрати:

«Ти класна…» і, натиснувши «надіслати», вимкнув телефон.

Шкільних перерв Ярославу здавалося замало, щоб наговоритися, посміятися й просто бути поруч із Мішель. Він спостерігав крадькома: схилена над зошитом, вона щось писала, тихо рухаючи губами — зосереджено й красиво. Світло грало на її обличчі, на кінчиках волосся. Серце стиснулося, і він тихо нахилився ближче, майже пошепки:

 — Може, разом підемо додому?

Мішель підвела очі — в них промайнуло здивування, потім м’яка усмішка.

— За мною приїдуть, — знизала плечима й повільно провела пальцем по рядках зошита, ніби шукаючи там відповідь.

— То я тебе проведу, — сказав Ярослав, удаючи спокій, хоча всередині все калатало.

— Серйозно? — вона трохи нахилила голову набік, дивлячись прямо йому в очі.

— Звичайно. І поговоримо дорогою, — усміхнувся він, граючись ремінцем рюкзака, щоб приховати хвилювання.

— Добре. Але проведеш до самого будинку, обіцяєш?

— Хочеш — навіть під самі двері, — підморгнув Ярослав.

Вона розцвіла в усмішці — м’якій, щирій, із ледь помітним рум’янцем на щоках.

— Гаразд. Тоді напишу мамі, щоб відмінили машину, — сказала, витягуючи телефон.

Кінчики її пальців тремтіли — ледве помітно, але він це побачив. Їхні погляди знову зустрілися — і цього короткого моменту вистачило, щоб Ярослав забув, як дихати.

Він краєм ока дивився, як вона тримає ручку в тонких пальцях, і раптом помітив кільце. Два маленькі камінці виблискували поруч — у тісних золотих обіймах, немов переплелися дві тоненькі гілочки. Неначе дві долі, що зійшлися в одному русі.

«Дуже символічно…» — майнуло в ньому, тихо, як подих.

Поки вчителька відвернулася, йому просто в голову прилетіла паперова кулька  мов привіт від Бориса. Він озирнувся з палаючим поглядом.

Богдан шкірив зуби, а Борис лише кивнув головою, мов запитував:

— Ну що, як там?

Ярослав не втримався від усмішки, дістав телефон. Синє світло екрана відбилося в його очах, коли пальці швидко набрали повідомлення:

— Я сьогодні після школи піду з Мішель.

— Ого! Ярик, ти серйозно?

— Ну, так. А що?

— Точно запав на мишку?

— Схоже на те.

— Може, до лікаря?

— Після уроків і почну лікування.

— Дивись, щоб не залікувала. Шкода буде втратити тебе.

— Буде важко — попрошу допомоги. Ми ж друзі?

— Звичайно! Бережи себе, брат.

Ярослав усміхнувся, вимкнув телефон і відкинувся на спинку стільця.

«Схоже, мене й справді підстрелили, — подумав. — Дивне відчуття… Кілька поглядів — і вже готовий нести її сумку хоч до самого дому».

Нарешті дзвінко пролунав останній дзвоник — уроки закінчилися. Клас одразу загув, мов розбурхане море: хтось поспіхом запихав зошити в рюкзак, хтось уже сміявся в коридорі. Ярослав повільно підвівся, недбало перекинув рюкзак через плече й усміхнувся Мішель:

— Ходімо. Я тільки ще перекинуся кількома словами з нашими.

— Добре, — кивнула, але голос її прозвучав трохи нерішуче.

У коридорі, біля великого вікна, стояли його друзі. Софія нахилилася над рюкзаком, Богдан гортав стрічку в телефоні, а Борис уже дістав колонку — підшуковував трек, який гримітиме на всю школу.

Лише Юлька стояла осторонь: руки схрещені, губи стиснуті, очі — насторожені.

— Може, я почекаю тут? — тихо запитала Мішель, кинувши короткий погляд на Юльку.

— Та ні, чому? Разом підійдемо, — відповів Ярослав, намагаючись говорити спокійно, хоча всередині все стиснулося в грудях. Дівчина коротко зітхнула, поправила пасмо волосся за вухо й невпевнено рушила поруч. Він відчував, як її плече ледь торкалося його руки — і від цього серце знову шалено затремтіло.

— Знайомтеся, — почав він, трохи ніяковіючи. — Ви Мішель уже знаєте. А це — мої друзі.

Кілька пар очей одразу звернулися на неї — цікавих, трохи насмішкуватих, але добрих. Мішель нерішуче усміхнулася й підвела погляд.

— Привіт, — мовила вона. В очах не було й тіні страху — лише тиха, прихована цікавість.

— Це Борис, — сказав Ярослав. — Любитель комп’ютерних ігор, репу й головний знавець анекдотів. Борис розсміявся, ляснув Ярослава по плечу: