3 Розділ.

По коридору, немов на перегонах, промчала ватага малечі, з гуркотом струшуючи повітря. Ці дітлахи — справжні енерджайзери: тупіт ніг, дзвінкі вигуки, сміх — усе злилося в знайому шкільну симфонію. Так звучить перерва — її впізнав би кожен, хто хоч раз сидів за партою.

Кабінет української мови був на другому поверсі. Борис дорогою щось захоплено розповідав, але Ярослав його майже не слухав. Його думки кружляли десь біля Мішель, яка прошмигнула з класу разом з іншими однокласниками. А він планував до неї підійти. Познайомитися.

Біля сходів товпилися однокласники, поруч — група дівчат із сусіднього класу. Коридор гомонів, мов ліс у вітряний день. Ярослав поспішав, вдивляючись у натовп — шукав знайомий рух довгого волосся кольору пшениці й спалах блакитних очей. Погляд бігав між дітьми, серце билося швидше.

Ну де ж ти?..

Він не звернув уваги на Бориса, який крикнув йому щось услід і помахав рукою. Але вже за мить Ярослав ледь не вигукнув — від подиву й злості. Біля вікна стояв Марат із паралельного класу.

А поруч — Мішель.

Усередині щось спалахнуло. Адреналін, мов полум’я, розлився по тілу, запалюючи кожну жилку гнівом. І раптом — знайомий біль. Той самий, коли тебе випередили... Кулаки стиснулися, брови зійшлися докупи.

У голові спалахували думки: кинутися до Марата й з’ясувати, що він собі дозволяє? Чи просто взяти її за руку й відтягнути подалі? Вона ж його однокласниця. І ніяким іншим хлопцям до неї — зась.

Різкий дзвінок на урок прорізав повітря, відгукнувшись у грудях. Ярослав стояв біля вікна й дивився на неї.

— Ходімо! — гукнув Борис.

— Зараз, — лише відмахнувся він.

Ярослав залишився, притулившись спиною до холодної стіни. Бачив, як Марат посміхнувся й пішов до свого класу. Мішель обернулася, зробила кілька кроків — і рушила просто до їхнього. Їхні погляди перетнулися.

На мить йому здалося, що вона посміхнулася — ледь-ледь, майже невловимо — і зникла за дверима. У нього всередині все кипіло.

Невже він запізнився? Невже між ними вже щось є?

Питання били в скронях, мов молотки — гулко та боляче. Кроки вчительки української мови відлунювали по плитці — рівно, чітко, владно. Кожен удар підборів лунав, мов нагадування: запізнився.

Ярослав озирнувся — коридор спорожнів, усі вже зникли за дверима класів. Лише він… і вона — Ольга Миколаївна, вчителька з проникливим поглядом, що спинив його на місці.

— Ти чого не в класі? — запитала суворо, але без злості. — Щось хотів?

— Та ні, уже йду, — знітився і швидко рушив до дверей.

Вона зайшла слідом і тихо зачинила двері. У класі стихли голоси. На мить усі погляди вп’ялися в нього — хто з цікавістю, хто з подивом. Ярослав завмер. Кинув погляд на ряди парт, на Бориса, який ледь помітно підморгнув, на Юльку, що спостерігала, прикривши губи долонею. Потім — на портрет Шевченка на стіні, суворого й спокійного свідка всіх шкільних історій.

Глибоко вдихнув — і, ніби долаючи невидимий бар’єр, ступив уперед. Під поглядами, що мигтіли, як метелики, він зупинився біля парти під вікном. Мішель сиділа там — спокійна, але пальці її легко крутили ручку, ніби від хвилювання.

Вона підвела очі — блакитні, уважні.

У грудях у нього щось стиснулося.

— Я біля тебе сяду. Не проти? — запитав тихо.

Дівчина розгублено кліпнула, потім ледь усміхнулася.

— Сідай, — сказала, посунувшись ближче до вікна.

Він сів поруч. Відчув тепло її стільця, запах волосся — свіжий, трохи цитрусовий, що вдарив у пам’ять. Почався урок, а Ярослав досі не міг наважитися повернути голову. Дивне відчуття охопило все тіло — щось нове, незрозуміле, але неймовірно приємне.

Він відчував на собі погляди однокласників: колючий — Софії, здивовані — Бориса й Богдана. Навіть здогадувався, про що зараз думає Юлька.

Та йому було байдуже.

Він був щасливий — уже тільки від того, що сидів поруч із Мішель. З цією милою, тендітною дівчиною, яку чомусь так хотілося оберігати. Просто бути поруч… хіба не цього хотіло серце?

Час тягнувся повільно, мов ранковий туман, і здавалося, що урок ніколи не скінчиться. Ярослав повернув голову — і їхні погляди зустрілися. Посмішка промайнула між ними — легка, мов подих вітру, схожа на перший поцілунок. Серце билося в скронях так сильно, що він майже не чув, що відбувається довкола.

Невже це і є — кохання?

Нарешті дзвінок, мов рятівне коло, прорізав тишу. Клас одразу заворушився — гупання стільців, шелест зошитів, приглушені вигуки. Наступний урок — географія, на третьому поверсі. Мішель поспіхом складала речі, кидаючи короткі, запитальні погляди з-під густих вій. Вона, здавалось, чекала пояснення.

— Я тепер із тобою сидітиму. Не проти? — промовив він, трохи затинаючись, але впевнено.

— Ні, не проти, — усміхнулася і потягнула блискавку на сумці. — Якщо інші не будуть заперечувати, — кивнула в бік Юльки, що різала їх поглядом, мов ножем.

— Це тебе нехай не обходить, — знизав плечима Ярослав. — Ходімо?

Він підвівся першим.

За ним — Мішель.

— Я тобі буду гідом у школі, гаразд? — усміхнувся.

— Звісно, — відповіла. — Я ж тут іще нічого не знаю. Розкажеш, які у вас правила? — Її голос, м’який і теплий, ковзнув йому у вуха, мов шепіт прибою.

— Хочеш, я якось покажу тобі Київ? Він уміє дивувати.

— Я була б рада, — її очі спалахнули коротким світлом.

— А потім познайомлю тебе з класом. У нас усі дружні. Просто, знаєш… — він зам’явся.

— Що? — здивувалася Мішель.

— Просто ти з Парижа. Така яскрава… Всі трохи й погасли на твоєму фоні, — усміхнувся. — Особливо твій плащ.

— А що з ним? — Вона підняла брови, удаючи серйозність.

— Яскравий, як вибух комети.

Вони розсміялися — і в ту мить Ярослав відчув, як щось усередині перевернулося. Наче світ раптом став світлішим, теплішим. Він і сам не розумів, чому серце б’ється так гучно. Може, через її сміх? Чи через те, як пасмо волосся впало їй на щоку, і йому раптом закортіло відгорнути його пальцями.