2 Розділ.

Ярослав сьогодні вирішив прийти до школи раніше.

У грудях сиділо якесь дивне відчуття, що не давало зосередитися — ніби він хвилювався перед іспитом, хоча причин для цього не було.

«Чого це ти так? — майнуло в голові. — Ще ж навіть не бачив цієї француженки…»

У шкільному коридорі, як завжди, панував гамір. Повітря гуло голосами, сміхом і стуком підборів по плитці. Першим стояла хімія — предмет, до якого Ярослав був цілком байдужий.

На підвіконні безладно лежали портфелі й рюкзаки, мов притомлені після довгої дороги. Поряд Борис, кліпаючи червоними від недосипу очима, захоплено розповідав про чергову “місію” в улюбленій грі. Богдан зосереджено друкував у телефоні — його великий палець бігав по екрану, мов спритний ілюзіоніст. А дівчата під стіною схилилися одна до одної й пошепки ділилися плітками, зрозумілими лише їм.

Надворі панувала золота осінь. Сонце щедро сипало променями крізь крони, а ранковий вітер гойдав павутиння бабиного літа, що тремтіло в повітрі. Листя повільно кружляло в танці, стелячися під ноги золотим килимом.

Погляд Ярослава ковзав по шкільних воротах, по подвір’ю, де метушилася малеча з молодших класів. Він вдивлявся — чи не з’явиться хтось новенький, і в голові вже вимальовував образ загадкової француженки. З вікна другого поверху він помітив, як до шкільного двору плавно під’їхав чорний позашляховик — масивний, блискучий.

Зазвичай дітей ніхто не підвозив: усі приходили пішки, з рюкзаками на спині й сонними обличчями. Директор не дозволяв заїжджати автомобілям на шкільну територію. У грудях смикнулося — коротко, різко, ніби обірвалася тонка нитка тривоги. Ярослав ліктем торкнувся Бориса й непомітно кивнув на ворота.

Водійські дверцята відчинилися, і з машини вийшов кремезний чоловік у темному костюмі, білій сорочці та краватці. Одягнений строго, рухався впевнено й стримано. Він обійшов авто, підійшов до пасажирських дверцят і відчинив їх.

Звідти легко, майже не торкаючись землі, ступила дівчина.

Худорлява, з довгим русим волоссям, що відразу розсипалося по плечах. Вітер підхопив пасма, ніби знайомився — перевіряючи, чи справжня. Вона тихо провела долонею, заправила волосся за вухо, кивнула водієві й рушила до школи.

Здавалося, навіть малеча на подвір’ї завмерла, зачарована незнайомкою в яскраво-червоному модному плащі — немов щойно зійшла зі сторінки глянцю. Поділ плаща розходився плавними хвилями складок, створюючи враження легкості й витонченості — ніби тканина жила власним життям, танцюючи навколо її кроків.

На шиї висіли великі білі навушники, які вона зняла, щойно вийшла з авто. Чорні джинси щільно облягали ноги, підкреслюючи кожен вигин, а в руках вона тримала незвичну сумку — схожу на чохол для ноутбука — й яскравий букет айстр, що палахкотіли, мов живе полум’я.

Ярослав нарешті відвів погляд від вікна й помітив, що майже весь клас визирав разом із ним — усі прагнули побачити нову ученицю. І коли дівчина ступила на подвір’я школи, сумнівів не лишилося: це вона.

— Ха, бачили? Та це ж перебір! — єхидно кинула Юлька, шукаючи підтримки. — Та ну, у школу в червоному плащі… Мабуть, переплутала школу з коридою, — додала вона, і клас вибухнув сміхом.

Ярослав стояв розгублений. Він уявляв її інакшою — спокійною, сором’язливою, трохи невпевненою. А тут — немов із подіуму просто до них у клас.

— Сама Моніка Беллуччі, пожалуйте! — кинув Борис іронічно.

— Моніка не француженка, а італійка, — спокійно поправив його Ярослав.

— А яка різниця? — відмахнувся той. — Може, ще й червону доріжку постелимо? Під колір плаща?

Коридор знову залився реготом. У цей момент дзвінок на урок розрізав шум, і всі розійшлися по класах. Лише тепер Ярослав помітив, що не сміється разом з усіма — стоїть осторонь, задумливо прокручуючи в голові її яскраву появу.

У пам’яті знову спалахував червоний плащ і пасма волосся, що спадали на плечі. Він ловив себе на тому, що вже чекає — коли вона з’явиться у дверях класу, аби роздивитися ближче.

«А вона й справді ефектна…» — майнуло в думках.

Учителька хімії, Ніна Гордіївна, десь затримувалася, тож клас гудів, мов вулик перед дощем. Хтось ліпив із паперу кульки й кидав у сусідів, інші сиділи в навушниках або перешіптувалися, обговорюючи нову однокласницю, яка вже встигла навести фурор, навіть не переступивши поріг.

Софія, жуючи жуйку, озирнулася:

— Ну що, чекаємо на появу нової зірки?

Вона надула рожеву бульбашку, і та з тріском луснула — мов постріл.

— Та досить тобі, — кинув Ярослав.

— Ого, дивіться, який у нас захисник з’явився, — примружилася Юлька. — Як спалахне, так і погасне.

— Надоїло! — не витримав Ярослав. — Ви ж навіть не бачили її.

— Ой, може, вже втюрився в принцесу? — підколола Юлька, і клас знову захихотів.

Та в цю мить двері відчинилися — і в клас, разом із учителькою, немов спалах фотоапарата, увійшла вона.

Червоний плащ, сполохані очі — ніби в темній кімнаті раптом увімкнули світло.

Дівчина кліпала повіками, звикаючи до десятків цікавих поглядів, що вп’ялися в неї з усіх боків. На кілька секунд у класі запанувала тиша. Навіть ті, хто ще мить тому кидався паперовими кульками, завмерли.

— Діти, знайомтесь, — мовила Ніна Гордіївна. — Це Мішель. Вона приїхала з Франції, з романтичного Парижа, і тепер навчатиметься у вашому класі.

Мішель зробила крок уперед, легенько кивнула й тихо сказала:

— Bonjour… Вибачте… Мішель Жарден.

Вона тримала перед собою ту саму дивну сумку й яскравий букет айстр, який здавався надто гучним для сірих парт і вицвілих стін.

Ярославу здалося, ніби сонце зазирнуло в клас, лагідно торкнулося його щоки — і він відчув, що сам світ усміхається йому, відкриваючи таємницю першого кохання.

Її голос звучав м’яко, з мелодійним, майже співучим акцентом. Вона трохи ніяково всміхнулася й поправила за вухо неслухняне пасмо, що впало золотим водоспадом на щоку.