1 Розділ.

Урок історії в одинадцятому класі добігав кінця. Підлітки, відчуваючи наближення омріяного дзвінка, вже нишком збирали речі — ніби боялися, що вчителька раптом захоче продовжити урок ще на кілька хвилин.

Олена Вікторівна, учителька історії, була спокійною, але суворою. Завжди одягалася зі смаком, а в її поставі відчувалася впевненість людини, яка знає собі ціну. У ній було щось особливе — невловимий шарм, що притягував погляди. Вона щиро любила свій предмет і вміла оживляти історію фактами, яких не знайдеш у підручнику.

У класі панував порядок. На стінах висіли портрети Богдана Хмельницького, княгині Ольги та Ярослава Мудрого — знайомі з підручників обличчя здавалися тут ще суворішими. На підвіконнях зеленіли вазони в охайних глиняних горщиках, їхні листки тремтіли у тонкому промені світла. Підлога блищала так, ніби тут не проводили уроків, а дошка — чиста, готова прийняти нові дати й події.

На стіні висів плаский телевізор, який учителька вмикала для перегляду документальних фільмів.

Ярослав дістав телефон і безцільно гортав стрічку соцмереж, шукаючи щось цікаве. Та різкий стукіт у двері вирвав його з цієї млявої зосередженості.

Весь клас підняв голови. Двері прочинилися зі знайомим скрипом, і на порозі з’явилася усміхнена голова класної керівниці.

— Олено Вікторівно, можна до вас на хвилинку? — пролунав спокійний, але владний голос.

— Так, заходьте, Тамаро Миколаївно.

До класу увійшла класна керівниця — строга жінка у великих окулярах, із недбало закрученим у пучок волоссям. На ній — біла сорочка й темно-синя спідниця нижче колін. На лобі, просто над бровою, виднілася невелика бородавка, що, здавалося, робила її ще суворішою. Ішла вона неквапно, важкувато — давалися взнаки роки й зайві кілограми.

— Діти, — почала вона, витираючи носовичком спітніле, ледь блискуче обличчя, — завтра до нашого класу прийде нова учениця. Прошу поставитися до неї з повагою, допомогти розібратися, щоб їй було легше звикнути.

— А з якої вона школи? — озвався Богдан із задньої парти, як завжди найгучніше.

— Вона приїхала з Франції, — відповіла Тамара Миколаївна. — Її батько — відомий спортивний менеджер. Кажуть, може навіть стати спонсором нашої футбольної команди. Тож тепер вони житимуть тут.

Клас одразу загув: хтось зашепотів, інший засміявся, а дехто навіть присвиснув і заворушився на місці.

Ярослав глянув на Юльку, з якою сидів за партою.

— Нам іще французів не вистачало, — скривила губи дівчина.

— А може, якраз прикольна буде, — знизав плечима Ярослав.

Юлька пирхнула й відвернулася до вікна, а він, трохи усміхнувшись, знову перевів погляд на телефон. У повітрі зависло передчуття — цікавість, змішана з очікуванням, ніби завтра мало статися щось нове, непередбачуване.

— Мене зранку не буде, — сказала Тамара Миколаївна, обводячи клас уважним поглядом. — Тому попереджаю: поставтеся до нової дівчинки з повагою.

— Та все буде нормально, приймемо як рідну! — вигукнув Юрко із першої парти, й клас вибухнув сміхом.

— Вона хоч українську знає? Чи буде з перекладачем ходити? — кинула Юлька, озираючись, шукаючи підтримку.

Клас знову пирснув.

— Так, ану годі, — підвищила голос класна керівниця. — Ось ти, Юлю, і допоможеш дівчинці освоїтися.

— Щас! Нема мені чого робити, як французів за руку водити, — пробурмотіла Юлька, прикриваючи рот долонею, щоб стримати сміх.

— Ну, діти, так не можна, — лагідно, але твердо втрутилася Олена Вікторівна, закриваючи журнал. — Новенькій потрібно допомогти.

— Саме так, — підтримала її Тамара Миколаївна. — Будьте розумними й добрими. Я у вас вірю.

Вона ще раз окинула клас поглядом, витерла носовичком окуляри.

— До побачення, діти, — сказала наостанок і, тихо зачинивши двері, зникла в коридорі.

«Цікаво, — майнуло в голові у Ярослава. — Яка ж вона на вигляд?»

Він хитро посміхнувся, підпер голову рукою. Перед очима миготіли, мов слайди, уявні образи француженки — одна краща за іншу.

У класі тим часом знову піднявся гул. Кожен говорив про новеньку.

Борис розвернувся до Ярослава, очі блищали від цікавості:

— Оце номер, чув? Якась Луїза чи, може, Катрін у нас з’явиться! Ми їй швидко покажемо, що таке Київ, га, Ярик?

— Київ рулить! — підкинула Софія, сусідка Бориса, й стрельнула очима на Юльку.

— Завтра побачимо, — знизав плечима Ярослав. — Може, й нормальна буде.

— Та яка нормальна, Ярик, не сміши! — перебила його Юлька, не відриваючись від дзеркальця.

І раптом шкільний дзвінок прорізав гомін — різкий, визвольний, мов сигнал до втечі.

Діти заметушилися, збираючи підручники, грюкали партами, хтось уже стояв у дверях.

— Діти! — підняла голос Олена Вікторівна. — На дошці домашнє завдання! Запишіть у щоденники, не забудьте про реферати!

Її голос губився в шумі, як човен серед хвиль — ніхто вже не слухав.

Коридор зустрів гомоном, метушнею молодших учнів і різким запахом хлорки від щойно вимитої підлоги.

За великими шкільними вікнами підглядала осінь. Вітер — чи сердився, чи просто нудьгував — зривав пожовкле листя з дерев і кружляв ним у повітрі, мов завзятий танцюрист, який віддає всьому танцю свої останні сили.

Ватага школярів живими струмками розтікалася зі шкільного двору. Серед них — компанія старшокласників з 11-Б. Як завжди, Борис увімкнув блютуз-колонку, і з неї потужно били баси. Він підхопив ритм, вибиваючи долонею по стегну.

Софія розхиталася в такт, піднімаючи руки догори — ніби злилася з цією музикою, що вже не відпускала.

— Клас! Настрій — бомба! — вигукнула Юлька, плескаючи в долоні.

Молодь сміялася, жартувала, вдихала життя на повні груди. Вони хотіли пізнавати світ тут і зараз — яскраво, з вибуховими емоціями, ніби феєрверк, що розсипається в небі тисячами вогнів.

Підлітки крокували тротуаром уздовж стадіону, де менші ще ганяли м’яча. Ніхто не поспішав додому — енергія кипіла в юних тілах, виливаючись у вигуки, сміх і удари по м’ячу. Портфелі самотньо лежали за воротами, наче покинуті сторінки шкільних днів, до яких не хотілося повертатися.