7

Еліана

Я сиділа на ліжку, обхопивши себе руками, ніби це могло захистити від холоду, який пробирав до кісток. Але насправді було не холодно. Це страх і відчай змушували мене тремтіти.

Втеча провалилася. Тепер я була повністю в руках цього жорстокого чоловіка.

Моя.

Його голос все ще лунав у моїй голові. Його пальці, що стискали моє підборіддя, залишили після себе гарячу печать приниження. Він не кричав, не погрожував — але в його погляді було щось таке, що змушувало серце стискатися від паніки.

Я гірко посміхнулася. Як іронічно. Все моє життя мене контролювали: спочатку батько, тепер Даміан. Я наче іграшка, яку просто передали з одних рук в інші.

Але я не буду жертвою.

Я витерла сльози, що непроханими гостями виступили на очах. Досить. Якщо втекти не вдалося, значить, доведеться грати за його правилами… принаймні, поки не знайду спосіб вирватися.

Я озирнулася на кімнату. Велика, стильна, надто ідеальна. Величезне вікно, за яким розкинувся вид на нічне місто. Шафа, у якій, мабуть, вже висіли сукні, підібрані без мого відома. Двері в суміжну ванну кімнату.

Я глибоко вдихнула й підвелася, відчуваючи, як ниють синці на тілі. Лікар обробив їх, але біль все ще нагадував про себе.

Раптом двері прочинилися.

Я різко обернулася, готуючись до чергової розмови з Даміаном, але замість нього побачила іншого чоловіка.

Високий, з недбалим темним волоссям і хитрою усмішкою. Його очі швидко пробіглися по мені, оцінюючи.

– Привіт, сестричко.

Я напружилася.

– Я тобі не сестра.

Він тихо засміявся.

– Формально – поки що ні. Але, повір мені, у нашій родині це нічого не змінює.

Він зробив кілька кроків до мене, і я інстинктивно відступила.

– Хто ти?

– Тео. Брат твого майбутнього чоловіка. – Його голос був легким, навіть дружнім, але в очах я бачила щось інше. Зацікавленість.

– Чого ти хочеш? – Я намагалася звучати холодно, але всередині все стискалося.

Він нахилив голову, розглядаючи мене так, ніби намагався розгадати головоломку.

– Хочу зрозуміти, що в тобі такого особливого, що Даміан раптом вирішив одружитися.

Я не відповіла. Бо сама не знала.

Тео стояв переді мною, не приховуючи своєї цікавості. Його погляд обпік шкіру, змушуючи відчувати себе некомфортно. Я хотіла щось відповісти, кинути у відповідь колючі слова, але раптом він нахилив голову і усміхнувся — як хижак, що зробив несподіване відкриття.

— Ти його боїшся, правда?

Я напружилася.

— Не твоє діло.

Він тихо засміявся і зробив ще один крок вперед.

— Цікаво. Даміан завжди контролює все і всіх, але цього разу… щось не так.

Я мовчала, розуміючи, що він чекає моєї реакції.

— Не переймайся, сестричко. Я просто спостерігаю. Іноді це навіть цікавіше, ніж брати участь у грі.

— Грі? — я стиснула руки в кулаки. — Це твоє життя теж просто гра?

Він знизав плечима, ніби йому було абсолютно байдуже.

— А що таке життя, як не гра? Просто у когось більше влади, і він диктує правила.

Його очі звузилися, коли він знову оглянув мене.

— Питання в іншому: яку роль тобі відведено? Пішак чи королева?

Мені стало не по собі від того, з якою легкістю він це вимовив.

— Я не граю в ці ваші ігри.

Він підняв брови.

— Ще як граєш. Просто не усвідомлюєш цього.

Ми обидва замовкли, коли в коридорі почулися важкі кроки. Тео лише лукаво усміхнувся.

— Здається, наш Даміан повернувся. О, буде цікаво.

Він кинув на мене останній погляд і не поспішаючи вийшов з кімнати.

Я залишилася стояти, стискаючи пальці так сильно, що нігті врізалися в долоні.

У мені закипало відчуття, яке я не могла пояснити.

Що тут відбувається?

Я все ще стояла посеред кімнати, намагаючись осмислити слова Тео, коли двері знову відчинилися. Цього разу я не злякалася—я знала, хто прийшов.

Даміан.

Він з’явився на порозі, високий, у темному костюмі, з холодним поглядом, що одразу зачепив мене, мов гостре лезо. Атмосфера в кімнаті змінилася, стала важкою, напруженою.

— Брат тобі вже приділив увагу? — його голос був низьким, спокійним, але в ньому вчувалася крижана нотка.

Я зітхнула, повертаючись до нього обличчям.

— Чого ти хочеш?

Він неквапливо зачинив за собою двері і підійшов ближче.

— Хочу зрозуміти, наскільки ти кмітлива.

Я стиснула губи.

— Тео теж питав про це.

На мить в його очах блиснуло щось небезпечне.

— Не варто рівняти мене з ним. Він грається заради розваги. Я—заради результату.

Він нахилив голову, вдивляючись у моє обличчя, ніби намагаючись прочитати думки.

— Бачу, ти вже усвідомила, що втеча—не варіант.

Я мовчала, не бажаючи давати йому задоволення підтвердженням.

Він наблизився ще більше, майже нависаючи наді мною.

— Тоді тобі варто почати грати правильно.

Я зустріла його погляд, намагаючись не відступити.

— І що це означає?

Він провів пальцями по манжеті сорочки, наче роздумуючи.

— Це означає, що відтепер ти належиш мені. І якщо тобі досі здається, що у тебе є вибір — ти глибоко помиляєшся.

Його слова змусили серце стиснутися, але я не дозволила собі відвести погляд.

— І що буде, якщо я не хочу грати за твоїми правилами?

Він усміхнувся — повільно, хижо.

— Тоді тобі буде дуже боляче.

Я не помітила, як стиснула кулаки. Він насолоджувався цим — моїм страхом, моєю непокорою.

— Але якщо я підкорюся, що тоді?

Його усмішка стала ще глибшою.

— Тоді, можливо, я навіть дам тобі трохи свободи.

Мої губи сіпнулися від гіркої іронії.

Свободи? Від нього?

Це була пастка, і я знала це. Але що, як у пастці знайдеться щілина, через яку я зможу втекти?

Я вдихнула глибше, приховуючи свої справжні думки.