Кільцева

На кістках Вавилону

Тож, це був травень. Так, безперечно травень, бо стрічка новин про аномальну температуру була датована саме так: тринадцяте травня дві тисячі третього. Мозок кипів, і в пам’яті нічого не затримувалося. Лише прохолодний номер гостелу, ввімкнений телевізор та розпечений, як гаряча пательня, Ірак за вікном.

Вдень температура сягала сорока шести градусів. Для нас, тоді ще нікому не відомих ассирологів, ця спека була черговим випробуванням на міцність. Ми вступали у відважний двобій з усіма перешкодами, що траплялись на дорозі: місцевою владою, відмовленням у дозволі на розкопки і навіть з поганою погодою. Після кількох місяців на півдні Туреччини, де ми вивчали храмовий комплекс, відчуття «кипіння» вже стало звичною частиною нашого буття. Засмага на плечах нагадувала бойове забарвлення індіанців. Пальці, вкриті опіками та подряпинами, видавали в нас поціновувачів давнини, що ховалась під шарами ґрунту. Шкіра навколо рота завжди була сухою, очі — червоними через піщані вітри. Доводилось витрачати дорогоцінний час, щоб вимивати на ніч усю ту гидоту з-під вік, бо очі для нашої справи — то як руки для жонглера.

В університеті невпинно розповідали, що ночі в Сирійській пустелі особливо прекрасні. А ще частенько лякали місцевими повір’ями. Мовляв, розпечені піски обманюють міражами. Особливо вони полюбляють розважатися з необачними туристами та недосвідченими мандрівниками.  

Ми просиділи півтора тижня під холодними кондиціонерами у гостелі, поки не збагнули, що погода не стане до нас більш прихильною. Виїзд за межі міста був небезпечним, але ми — дурні та юні шукачі пригод — лише розпалювали свою уяву цією небезпекою. Нас було троє. Луїс — мовчазний спеціаліст з Месопотамії. Він майже не спілкувався, обожнював плівкові фільми про дикий Схід та завжди вигравав в «Уно». Сем, мій напарник, вивчав шумерську мову. Мене ж вабило все і відразу, але коли я вперше побачив справжні таблички Межиріччя, то пропав без вороття у світі клинопису.

Ми довго блукали кам'яними лабіринтами міста, шукаючи тямущого гіда. Нам не був потрібен аби-хто, ми сподівались потрапити на якогось старожила, який пам’ятав історії про те, як наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя експедиція археологів розкопала Вавилон. Хтось, хто міг би показати те саме особливе, що шукають диваки з нашої галузі. Бо ж всі вірять: саме вони віднайдуть щось значуще.

Дорога завела нас у нетрі, мало не зіштовхнула з місцевою мафією, поки ми чіплялись до перехожих зі сльозливими проханнями. Але нам — бідним студентам, які витрачали всі свої заощадження на подорожі та дорогі інструменти — допомагати ніхто не квапився.

Ми таскалися з рюкзаками, повними пензлів та шпателів. Вміння обережно знімати пил було чи не найважливішим у нашій справі. Знайти фрагмент клинописної таблички — то ще пів біди. А ось торкнутися крихкого краю і не знищити тисячолітню історію одним необережним рухом було набагато складніше. Одного разу мені довелося стати вбивцею. Саме так. Я надавив занадто сильно. Уламок пам’яті зник з обличчя Землі за якусь мить через те, що я просто погано спав тієї ночі.

Припхатись у місцевість, де колись знаходилося одне з семи чудес світу, і не потрапити в саме серце давнини було для нас непробачним гріхом. Ми б не поїхали звідти, не побувавши серед привидів Вавилону.

Гіди тільки крутили пальцями біля скроні, почувши наші питання: без особових дозволів до стародавніх місць не пускали, це знав кожен дурник з археологічного. Ми ж, ще зовсім зухвалі та навчені кращими з кращих, дивились на це трохи інакше: там, де головні ворота зачинені, завжди відшукається чорний вхід, де не водять туристичні екскурсоводи, неодмінно зустрінеться місцевий знавець, який за символічну плату покаже справжні скарби старовини.

Спінені і змоклі від гарячого поту, ми забрели до сумнівної крамнички з сувенірами. Продавець оглянув нас мигцем і щось пробурмотів своєму помічнику. Так дивляться на товар. Прицінюються. Оглядають, щоб нашвидкоруч назвати вартість та втулити комусь втридорога. Я майже попрощався з життям, коли якийсь худорлявий чолов’яга з далекого кутка каркнув щось продавцеві на невідомій мові. Так, саме каркнув. Бо я ж навіть трохи знав арабську, а це здалося мені чимось зовсім чужинним. Місцевим. З присмаком пилу, каменю та часнику.

Того чоловіка звали Закі, і він вільно балакав на восьми мовах. Він здався мені скарбом вже тоді, коли вивів нас з тієї крамниці та підморгнув. Дивакуватий, балакучий і до біса радий молодим шукачам пригод.

 — І що ж ви сподіваєтесь відшукати у Вавилоні? — спитав він, показуючи нам вузькі вулиці міста з жебраками та білизною, що звисала прямо над головами. На фоні жовтих будівель та пилу, що постійно стелився кам’яною кладкою, навіть брудні речі виглядали ідеально білими.

Друзі зніяковіли від його питання. Мабуть думали, чи не був то якийсь хитрий пароль — перевірка, чи здатен ти втікати від місцевих поліціянтів. Я ж тільки кинув погляд на загрубілі шрами на його руках і згадав, чому колись захотів стати археологом.

— Правди, — злетіло з моїх вуст, і Закі схвально гмикнув. Не знаю, чи вразила його моя відповідь, чи потішила, але він все ж погодився провести нас до руїн. У ті часи мене хвилювала лише якість інструментів, вміння робити гарний підпис на документах та ступінь доктора. Тоді я не дуже замислювався над мотивами інших людей.

Ми з Семом працювали над великою науковою роботою про Висячі сади Семіраміди. Вивчали креслення, звіти й будь-які згадки ретельніше, ніж заповнювали свої робочі резюме. У нас була теорія — божевільна та майже кумедна в своїй наївності, і все одно ми вчепилися в неї ще на першому курсі й не збиралися відпускати.

Ніхто не знав, чи існували сади насправді, але ж ми з Семом свято вірили: там, де розкопки зупинилися вже з десяток років тому через небезпечний ґрунт, ховалася правда. Західна частина руїн, залишених поза межами сучасного міста, була вкрита серпанком таємниць. Якщо припустити, що річка біля Вавилону змістила береги, то наші ідеї мали десь півтора відсотки на можливість існування. Археологи просто шукали не там, а ми були одержимі цією ідеєю вже кілька років і сподівалися здійснити велике відкриття, покладаючись не лише на чужі креслення та клинопис, а й на власні знахідки. Всі студенти, що колупалися у давнині, були ненормальними. Це я зрозумів після першої ж лекції.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше