3

Мене мучила лихоманка, тіло горіло вогнем, і не було ніякого порятунку. Крізь ледь прочинені очі я бачила, що мене піднімають зі сходів і кудись несуть. Потім пітьма ласкаво обіймає мене, і я забуваю про те, що тут сталося.

Наступної миті бачу перед собою матір, що насупившись, сидить біля мого ліжка і обтирає мене вологими ганчірками. Усвідомлюю, що тіло горить у вогні, і думки плутаються, тому я забуваю про те, що хочу запитати.

- Мамо, - просто шепочу, ледь чутно, так, щоб дати їм знати - я ще тут.

- Тихо, - мати суворо дивиться на мене, і це останнє, що я бачу перед тим, як втратити свідомість. Однак і там мені немає спокою. Я знову ходжу по старому будинку Хердінгів і шукаю нестерпного хлопчиська. Коли я підходжу до дверей, що ведуть до підвалу, я завмираю, і все починається з самого початку. Коло за колом я проходжу крізь пекло, тому що відчуває моя душа - там сталося щось страшне, хоч я цього і не пам'ятаю.

У якийсь момент я прокидаюся, і тіло більше не палає. З грудей тільки вириваються дивні, свистячі звуки. А поруч немає нікого, щоб запитати, що відбувається. Однак десь під серцем росте дивне відчуття біди.

Виходжу з кімнати, хоча тіло погано слухається, і спускаюся до вітальні в одній тільки нічній сорочці, іноді спираючись на монолітні стіни руками.

- Розаліндо, - раптом чую я приглушений голос батька, і завмираю на сходах. Звідси мене не видно, зате я можу чути те, про що говорять батьки.

- Роберте, - зітхає мати, - Ми повинні сказати їй.

- Зв'язок можна розірвати і без її відома. Поки у неї немає права голосу ...

Мати гірко зітхає.

- Роберте, вона нас зненавидить.

Я чую, як батько плескає дверцятами бару, де у нього приховані пляшки з дорослими напоями. Потім настає тиша, і я здригаюся від раптового поклику.

- Спускайся, Елайзо!

Дивно, ніби той день почався повторно. Але на цей раз я мовчу. Обережно тьопаю босими ногами по підлозі, але він не здається мені холодним. Навпаки, тепер я відчуваю, що від нього пашить теплом, ніби кам'яна я, а не підлога під ногами.

Батьки сидять і дивляться на мене пильно, немов очікують від мене пояснень.

- Я прийшла, - просто відповідаю їм на німе запитання, і батько відпиває щось червоне з келиха.

- Це добре, люба, - починає говорити мама, але зупиняється, ніби не знає, що сказати далі.

- Ми знайшли тебе в будинку Хердінгів, - каже батько, побачивши, що мати так і не наважилася зі мною заговорити. - Розкажи, що змусило тебе туди вирушити?

Він хмуриться, але мати кладе свою руку на його коліно.

- Я допомагала одному, - чесно відповідаю я, дивлячись прямо, і абсолютно не лякаючися майбутнього покарання. - Ми шукали ... - і тут я запинаюся, не в силах пояснити все за кілька фраз.

- Ви шукала скарб, - допомагає батько.

- Так, а потім, - я хмурюся, тому що найголовнішучастину з моїх спогадів немов вирізали.

- А потім ти випила крові, - твердо вимовляє батько, але я завмираю від жаху, не в силах повірити, що мені не почулося. - Його крові, - і пильно дивиться на мене, розгойдуючи свій келих.

- Ні! - кричу їм в обличчя. Ні! Я вам не вірю! Я просто ... Не пам'ятаю!

Але мати дивиться на мене з такою жалістю в погляді, що мені доводиться зупинити шалені крики.

- Так, люба, - з гіркотою в погляді говорить вона.

Я відступаю назад.

- Не вірю! Я знайду його і ...

Батько знехотя підводиться з крісла і кидає погляд, повний вибачень, моїй матері. Вона схиляє голову, немов даючи дозвіл діяти батькові.

- Ні, -вже тихо шепочу я.

- Тобі доведеться повірити, Елайзо.

- Я хочу його побачити! - як на духу, скрикую я, а серце пронизує небаченої сили біль.

- Тобі ніхто не може заборонити, - батько підходить ближче і несподівано обіймає мене, стираючи рукою сльози з моїх очей. - Але тепер ти не зовсім людина. Та лихоманка, - запнувся він, - Вона зробила тебе іншою. Такою, як ми. Мама хотіла, щоб це сталося пізніше, в усвідомленому віці, але у долі, як завжди, інші плани.

Його слова я чую дуже чітко, але до мене погано доходить сенс сказаного. Тому що я думаю про рудого хлопця, що ще зовсім недавно смикав мене за кіски і називав «сміливою міс Хервіг».

- Па, я повинна його побачити.

Батько мовчить, тому я відстороняюся, вириваюся з обіймів і кричу, стукаючи ручками по стіні:

- Повинна!

- Тихіше, Елайзо. Ти його побачиш. Обіцяю.

Як не дивно, але батько все-таки виконав свою обіцянку.

Я зажадала побачити нестерпного хлопчиська просто зараз, не витрачаючи часу на вмовляння батьків, і вони не стали цьому перешкоджати. Лише допомогли привести себе до ладу і одягнутися, як личить леді. Потім приїхала карета, і ми мовчки кудись поїхали. Я нетерпляче підстрибувала на сидінні, то поглядаючи на будинки, що проносилися повз, то утикалася в оббиту оксамитом стінку карети.