Глава 53. Віка

От гімно таке! Цілує він мене! Вдягаюсь я не так, тьфу! Та щоб тобі порожньо було, Гриценко!

На емоціях кусаю його за губу, він верещить від болю, але відсахується від мене. План був саме такий! Левко якраз підходить до нас. Нічого не говорить, але його обличчя показує, що він розуміє значно більше, ніж хотілося б.

І через це Іван бісить мене тільки сильніше! Я б з задоволенням сходила на побачення з кимось, кому не потрібно підказувати, як правильно зі мною розмовляти та діяти, трясця!

Саме тоді, коли я чітко вирішила, що між мною і цим чудом не буде нічого крім дружби і роботи, він до мене свого язика тягне! Та раніше треба було думати, ідіоте! 

Звісно ж, ці думки я поки тримаю при собі. Плюхаюся на переднє пасажирське сидіння біля водія і всю дорогу додому мовчки дивлюся у вікно. Іван на задньому сидінні дихає так гучно, що знову бісить. Обмежуюсь цоканням язика і почуваюся абсолютно щасливою. коли ми нарешті прибуваємо на місце призначення.

— Добраніч. молодь! Ви сьогодні молодці, до зустрічі!

— Бувай! Дякую, що підвіз! — намагаюсь втекти від Івана, але розгніваний білявчик наздоганяє і за руку розвертає до себе.

— Це що таке було, Віко?

— Це ти мене питаєш, дурню? Ти в нас забув, де місце твоєму язику, ще й на мене ричиш? Не лізь, бо трісну, якщо надгризяної губи тобі було мало! — я не жартую, емоції переповнюють і от-от вибухнуть.

— То я тобі мордякою не вийшов чи що? Якого біса, Вікторіє? Цей Левко взагалі-то збирався з тобою переспати пару разів і кинути, щоб ти знала! Я ж тебе берегти намагаюсь від дурнів усяких, а ти ще й кусаєшся!

— Та себе бережи! Я тебе про захист такий не просила! Сама розберуся і не з таким сама розбиралася. Без твоєї допомоги, та взагалі без допомоги, Іване! І твою дупу також з перипетій витягала… Але ти мені нічого не винен. Свою Діаночку рятуй, ця бідося вічно стражденна! Заплуталася бідненька в прутнях, як у лісі темному, і ніяк вибігти не вдається!

— Заради бога! Діана тут до чого? Ми про тебе говоримо!

— А до того, що коли треба було мене цілувати, ти обрав дзвінок від неї. І нехай! Замахалася про тебе думати і страждати. Начхати, знаєш? Я хочу нормальних стосунків. а ви всі хочете гойдалок чи ще краще американські гірки замість нормального життя. І як би я тебе не любила, це говорить лише про те, що з тобою мені завжди потрібно бути другою. Жертвувати собою, розуміти, применшувати себе і мовчати, коли хочеться кричати. Цього не буде. Не буде, бо я мрію про дім, де ми з коханим будемо дивитися тільки одне на одного, і наші діти будуть хитро посміюватись, коли він обійматиме мене і шепотітиме ніжності. Я не хочу розмінюватись на бісів “досвід”, як Аріна чи твоя Діана. І навіть якщо я ніколи не знайду такого хлопця, який дивитиметься на світ і родинні цінності моїми очима, я завжди буду собою. Тому йди до біса. Гриценко! Мене не треба рятувати. Просто залиш мене в спокої!

Щоб мої слова звучали максимально впевнено, я ще й штовхаю його в груди, відштовхуючи від себе. І він йде. 

Все правильно. Це саме те, що мені потрібно.

Ридаю в коридорі майже беззвучно, бо мені шкода себе і я просто не можу стриматись. Я кохаю Івана Гриценка, але я не хочу бути пластирем, який лікує його душевні рани, поки пані Ді не захоче знову пограти зі своїм кошеням. Не розумію, як з таким потужним інтелектом та знаннями Іванко досі не розуміє, що вона ним грає, маніпулює і просто використовує для задоволення своїх потреб.

Можливо, він дійсно так сильно закоханий в неї, що не бачить очевидних речей.

Мене це не стосується! Я не зобов’язана нікого рятувати, розуміти і тягнути в одному мені відомому напрямку. Вдосталь наридавшись, я вже збираюсь йти своєї кімнати, коли чую за спиною голос Івана і мало не підстрибую від несподіванки:

— Ти закінчила? Чи дати тобі ще трохи часу поплакати?

— Чого ти хочеш, Іване?

— Я не спілкуюсь з Діаною. Давно. Мені подобається знати, що вона не отримує бажане. Це гріє душу, от і все.

— Мені це знати ні до чого. І це ганебно. Ти міг би просто заблокувати її чи скинути виклик, але ж ні! Ти просто ідіот.

— Десь так і є. А ще я щойно усвідомив, що ти завжди була поруч. Я так звик до цього, що приймав твою підтримку за норму, хоча в дійсності ти ніколи не була зобов’язана нічого робити для мене. І ти мене лякаєш, бо викликаєш в мені дивні відчуття. Ти говориш одне, а робиш зовсім інше. Хочу тебе оберігати, цілувати і постійно думаю про твої губи. Мене вкурвило, що якийсь Левко хоче тебе кудись запросити, бо ти давно моя, розумієш?

— Ні, не розумію.

— Якщо я тебе зараз поцілую ще раз, ти знову мене тріснеш?

— Якщо ти будеш погано цілуватись, обов’язково!

— Віко. Ти серйозно казала про те, яким бачиш своє майбутнє? Про дітей і закохані погляди? Не знаю, звідки ти взялася на мою голову, але я мрію про те саме. І твої слова були потужнішим ударом за фізичне, бо це ніби відлуння моєї душі.

— Господи, які дурниці ти морозиш! Іване, якщо ти не готовий до нормальних стосунків, йди геть, бо я не жартую. Я не заміна Діани.

— Господи, до біса її, я хочу тебе!