Глава 51. Іван

Такі дивні і абсолютно незбагненні відчуття, коли дивлюся на зорі і тримаю Віку за руку. Мені завжди спокійно і тепло, коли вона поруч. Це через те, що ми друзі, правда ж? Звісно ж, через це. Вона часто підтримує мене, оберігає, наче мале дитя. Справжня староста, вона чудово справляється з усім, за що береться. Відповідальна до мозку кісток, іноді навіть бісить цим.

Дійсно щастя мати таку подругу.

Збираюсь їй про це сказати і наші погляди зустрічаються. Слова застрягають в горлі, бо я бачу сяйво зірок, що відбивається в її очах, сплутані пасма дівочого волосся торкаються мого плеча. Тут все пахне соломою, але Віка пахне ромашками.

Погляд сам ковзає на її чуттєві уста і можу думати тільки про те, якими вони будуть на дотик. На смак. І більше ні про що. Ніби весь світ зосереджений тут зараз між нами і потрібно максимально обережно тримати його, щоб не втратити щось дуже цінне, крихке і нове для мене. Незвідане.

Не одразу розумію, що мій телефон вібрує дзвінком.

“ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ”

Ну звісно!

Я все думаю, коли вона нарешті вгамується? Коли припинить штурмувати мій телефон? Востаннє ми розмовляли з нею ще тоді в лікарні. Після цього ми не бачились. Лекції з її предмету успішно завершилися ще в минулому семестрі, а пари її чоловіка я не пропускаю, обидва поводимось так, ніби не знаємо про одне одного більше нічого. 

Вона пише чи дзвонить ночами, бо їй нудно.

Іноді мені навіть здається, що я просто в неї в списку хлопчиків на вимогу, з якими колись було щось цікаве. І таким чином панянка намагається впоратися з нудьгою. 

Це більше не мої проблеми. Я не хочу бути частиною цього бруду. Ніколи не хотів, але жив в ілюзіях, які Ді майстерно підтримує. О, вона це вміє!

На повідомлення не відповідаю, слухавки не беру, але відверто насолоджуюсь усвідомлення того, що Ді не отримує бажаного. Мені байдуже на неї та її проблеми так само, як їй було байдуже на мої почуття. Помста? Чи щось типу того.

Віка тікає так швидко, що я навіть оговтатись не встигаю.

Без неї стає холодно і зовсім не так цікаво. Навіть повторні дзвінки від Діани не тішать, тож я їх просто скидаю, ставлю телефон на беззвучний режим і вкладаюсь спати. Зранку в нас з Вікторією багато планів. Свою частину угоди вона виконала, а тепер моя черга. Трохи веселить той факт, що вона так захоплюється ідеєю погодувати козенят з рук, але моя скептичність миттю випаровується, коли бачу її щасливі оченята.

— Іване! Диви, як хрумкає! 

Віка мало не верещить від щастя, коли молоді кози обережно беруть в неї з рук шматочки яблук, які ми до цього обережно нарізали для зручності. Її радість передається і мені, тому ми наче два дурня хихочемо. На якусь мить мені здається, що я бачу осуд в очах старшої кози Марти, або вона просто чекає на свою порцію яблучного частування і я все собі придумав.

Коли дівчина вдосталь наобіймалася з тваринками, веду її до яру. Перед нашими очима ціле море польових трав, але найбільше серед них ромашок. Просто спостерігаю за тим, як Вікторія босоніж біжить по травам, щоб зрештою впасти на них з блаженною посмішкою на обличчі.

— І ти свідомо переїхав звідси, з цього дивовижного раю в місто? Якщо так, ти дурко, Іван Гриценко.

— І не кажи. Це ж вершина щастя бігати босоніж по траві і спостерігати за тим, як кози гризуть яблучка, плямкаючи від задоволення. Ти просто бачиш лише цю сторону села. В дійсності ж тут завжди дуже багато фізичної праці, через яку око замилюється і поле вже не надихає, а нагадує про чергову порцію невиконаних справ…

— Можливо. Тобі видніше, але зараз в цю мить я абсолютно щаслива.

Знову це дивне тепло і спокій на душі. Хочеться ще щось для неї зробити, щоб цей її стан щастя тривав якомога довше.

— Хочеш нарвемо тобі ромашок величезний оберемок, коли будемо їхати назад?

— О, це дуже мило, але тягнути їх в потяг не хочу. До того ж вони прекрасні тут, а якщо їх зірвати, вони зовсім трохи побудуть гарними, після чого всохнуть і стануть причиною для сліз. Краще не треба, ще трохи подихаю пряними ароматами і будемо йти. Ти певно втомився зі мною гасати.

Насправді я ніскілечки не втомився, навпаки, але вирішую нічого не казати.

— Іване, скажи сьогодні матері, що ми з тобою не пара, а просто друзі. Зроби це сам. Інакше це зроблю я. Добре?

— Добре.

Гарного настрою як не було. З якого б це дива, Гриценко? Мама зрозуміє, правда ж? Почуваюся так, ніби втрачаю щось дуже важливе. 

Можливо справа в тому, що вдома добре, а в столиці знову буде багато роботи і зовсім іншим ритм життя. Що ж, потрібно виконати обіцянку. Не пишаюся своїм рішенням, але планую зізнатись матері вже перед самим від’їздом, коли на нас вже чекає таксі і Вікторія пакує торби в машину. От тільки вона мене випереджає.

— Сину, ходи сюди на хвилинку. Я не знаю, що ти робиш з Вікторією, але ти робиш все неправильно, бо дівчина дві ночі підряд плаче. Вона дивиться на тебе з таким трепетом і ніжністю, що просто серце крається. Якщо ти не можеш відповісти їй взаємністю, краще залиш її в спокої. Я тебе не так виховувала. Або поводься зі своєї жінкою, як з королевою, або дай їй можливість знайти свого короля і не мороч дитині голову. Я все сказала. Прогавиш чи образиш цю дівчину, я тебе втішати не буду! Ти мене пойняв?