Глава 50. Віка

Нехай вважає мене меркантильною, але відпустка мені найближчим часом не світить, тому гріх не скористатися можливістю та щедрістю пана Гриценка. Я одразу сказала йому, щоб не ліз мене мацати і цілувати на очах у своїх родичів, бо це абсолютно недоречно! Може взяти за руку, не більше. Та і цим краще не зловживати. Друга умова полягає в тому, що ми не будемо спати в одній кімнаті і в одному ліжку. Нехай для мами Івана ми майже родина, нічого влаштовувати цирк.

Ага, ну так-так! І справа зовсім не в тому, що Іванко тобі подобається, а його мамою ти взагалі захоплюєшся… Вікторіє, хоча б сама себе не обманюй! Та господи боже!

Перше правило він порушує майже одразу, коли ми тільки приїжджаємо до його села та зустрічаємо якихось пацанів.

— Овва, які люди! То це і є твоя наречена? Добрий день, пані!

— Так, це моя Віка, щоб не лізли до неї, ясно? — промовляє грізно і хазяйновито обіймає мене за талію, притискаючи до себе.

На щастя, надовго хлопці нас не затримують, а Іванко випереджає моє шипіння:

— Слухай, ти думаєш вони тут часто нових дівок бачать? Та ще й таких красунечок, як ти. Рятую тебе, мала! Для всіх ти моя наречена, тож не чіпатимуть, а як скажемо, що все гра, на паркані сидітимуть, на тебе чатуватимуть. Це ж село! Я не жартую!

— Та нічого собі! Забувся, що я руда і носата, пане Гриценко? Підвищив до красунечки, з якого це дива?

— Одне іншому не заважає. Ми прийшли!

В моїй родині дуже рідко збираються великим родинним колом. Батьки крім роботи нічого не бачать: то для того, аби комусь з братів щось купити, то вже просто за звичкою. Я ж з малих літ намагаюсь не створювати додаткового клопоту ні мамі, ні татові, ні братам. Завжди пишаюся тим, що вмію сама давати раду власним переживанням, фінансовим питанням і бажанкам. І взагалі-то дуже хотіла поїхати на море, але витратилась на лікарню, коли потрапила під те бісове авто. Довелося купувати новий телефон, та й таке.

А тут!

Сказати, що на подвір’ї у Гриценків багатолюдно, це нічого не сказати! Всі щось роблять: жінки накривають на стіл, діти зграйками бігають від столу до столу, граються, а чоловіки про щось говорять під величезною яблунею, яка створює розкішну тінь і особливу атмосферу.

— Діти приїхали! — мама Івана налітає на мене з поцілунками, розціловує в обидві щоки, — Доню, як чудово тебе бачити! Знайомтеся всі з нашою невісточкою! Почувайся, як вдома!

І, на диво, саме так я і почуваюся! Ніби я весь час намагалася зрозуміти, як має виглядати ідеальний дім, а тут раптово в ньому опинилася.

— Ти така гарна! — говорить до мене миле дівча з розкішними білявими косами мало не до колін, — Твоє волосся таке яскраве. В мене також буде таке красиве, коли я виросту? Я Поліна, а тебе як звати?

— Полю, не чіпляйся до дівчини. До того ж, ти добре знаєш, як звати наречену твого дядька, так? — малеча шаріється, а я посміхаюся, бо бачу певну схожість з нею та Іваном. Точно родичі!

— Все добре, вона мила.

— Я Меланія, сестра цього білявчика. Багато про тебе чула, мама тебе просто обожнює. Що ти з нею робила в тій столиці?

— Ха-ха, та нічого. Наче. Я Віка, дуже приємно познайомитися!

Святкування минає гамірно, весело та з піснями під зоряним небом. У Івана чудова родина, а ще, як я зрозуміла, гарні стосунки з сусідами. Коли приходить час спати, Іван веде мене до своєї кімнати. Ліжко тут одне, маленьке, тому я починаю нервувати, але даремно:

— Я спатиму на сіновалі, не хвилюйся. Вбиральня є в домі, але якщо дядько Гнат там засяде, то краще йди до вуличного. Ти ж бачила де?

— Угу.

— Дякую, що приїхала зі мною. На завтра домовився з тіткою Еліною, підемо козенят пасти на луку. Все, тікаю, не заважатиму тобі!

Ну і чого ти засумувала, а? Сідаю на край ліжка і чомусь плакати хочеться. Може просто забагато емоцій на сьогодні. Іванко виконав усі мої прохання, майже не розмовляв зі мною.

Сама просила. А ти хотіла, аби він все одно до тебе тягнувся?

Так! Ні… Не знаю.

Довго не можу заснути, кручуся з одного боку на інший. Як і попереджав Іван, до туалету в будинку потрапити в мене не вийде, тому тихенько топаю темною стежкою до дерев’яної будівці на іншому кінці подвір’я. На зворотньому шляху ледве не німію від жаху, коли позаду мене чутно кроки:

— Іване, це ти???

— Віка? А я думаю, хто це тут серед ночі шмигає. 

— Ти чого не спиш?

— Милувався зоряним небом. Знаєш, в місті такого не побачиш.

Лише після слів хлопця я розумію, що чорне небо схоже на величезну ковдру, засіяну блискучим дорогоцінним камінням. Кожен камінчик сяє по-своєму, але разом всі вони створюють неповторну композицію.

— Ого, це просто неймовірно! — вичавлюю з себе.

— Ходімо. Там видно краще! Чи ти хочеш піти спати?

Коли ми підходимо до величезної скирти соломи, я нервую, але Іван наполегливо тягне мене за собою за долоню. Його пальці такі теплі і обережні, що це діє на мене дуже заспокійливо. З одного боку до скирти притулена дерев’яна драбина, на яку Іван обережно мене підсаджує. Я точно була не готова до такого тісного контакту з хлопцем, але зосереджуюсь на підйомі. Він прямує за мною і: