Глава 47. Іван

— Нічого не знаю ні про яких наречених, ідіоте. Моя сестру тільки годину тому перевели в палату з реанімації. ЇЇ вчора збила машина на пішохідному переході. Вона зараз не може займатися тупими питаннями ідіотів. Тож, якщо в тебе нічого важливого, займайся своїми справами і годі обривати її телефон!

— Я… В якій вона лікарні?

Почуваюся жахливо. Як так сталося? Якби ми поїхали в той бісів зоопарк, цього б лайна не було! Я винен, Боже! Я так винен перед нею, що все інше не має значення. Її брат назвав номер лікарні, куди я лечу кулею. Мені потрібно побачити, що все не так страшно, що вона ціла.

На вході кажу, що я її наречений, щоб мене пропустили, а вже біля палати бачу хлопця, якого навряд чи можна сплутати з кимось, крім брата Вікторії. Вони дуже схожі: те саме руде волосся, той самий ніс з горбинкою, навіть очі. Насуплений хлопчина не дуже радий моїй ідеї ломанутися в палату.

— Агов, це ти Гриценко? Куди пхаєшся? Їй щойно дали знеболювальне, рука розтрощена. Жити буде, на голові трохи подряпин. Думаю, більше не буде неуважною на дорозі.

— Я… Просто хочу її побачити. Ми дружимо.

— Розбудиш — приб’ю. Ти мене зрозумів?

Коротко киваю і тихенько шмигаю до палати. На білосніжній лікарняній постілі Віка виглядає зовсім мініатюрною, блідою і слабкою. Серце стискається. Чомусь мені життєво необхідно торкнутися її руки, відчути тепло і заспокоїтись. Не думаю, дію і чую, як її брат награно кашляє позаду мене.

Що ж, нехай поб’є мене, якщо хоче, але я абсолютно спокійний і відчуваю якесь приємне душевне тепло, коли обережно торкаюсь долоні своєї подруги, а вона легко стискає мої пальці у відповідь.

— Ваню… — шепоче ледь чутно і я стрибати від радощів готовий, але в цю мить мій телефон знову розривається вхідним дзвінком і ми разом з Вікторією мало не підстрибуємо від несподіванки.

Дівчина сіпається і стогне від болю, а її брат:

— Ну все, гівнюк ти недороблений! Геть звідси, я тебе попереджав???

Мене буквально витягають з приміщення до коридору і боляче штовхають у спину, а телефон досі дзвенить. Це Діана, і я чи не вперше взагалі не хочу з нею розмовляти. Щось підказує, що нічого нового вона мені не розкаже.

— Ти або чалапай звідси, або вимкни свій телефон, агов!

Беру слухавку.

— Іване, якого біса ти мене ігноруєш??? Я тобі душу відкриваю, прошу допомоги, а ти ховаєшся, наче дрібне хлопчисько! Яким ти і є! Ніколи більше не тікай від мене! Чи ти брехун? Так, брехун! Казав, що любиш мене, а коли дійсно потрібен… 

— Я в лікарні у подруги. — називаю номер закладу, щоб відчепилася від мене нарешті, — Грати в твої ігри більше не збираюсь, тобі ясно? Я нічого тобі не винен. Ти душу мені видрала з корінням і робиш винним? В чому? В тому, що ти зі своїм чоловіком нищиш чужі життя? Зі своїми робіть, що хочете! Знаєш, можливо вам не варто розмножуватись? Природа знає краще, тому нічого й не виходить!

Далі не слухаю, Діана нічого не відповідає.

Перегнув палицю? Та байдуже!

Я втомився, втомився почуватися так, ніби я шматок лайна, а останні зустрічі з пані Ді не створюють іншого антуражу. Ілюзії в моїй голові руйнуються одна за одною, я хочу просто сховатися від всього цього бруду так, ніби я мале хлопчисько, а не дорослий хлопець, яким себе вважаю.

Повертаюсь до палати і вже збираюсь вибачитись перед Артемом, наче саме так він представився, коли я тільки прийшов. Але брат моєї подруги не дає мені нічого сказати, боляче притискає руками до стіни і:

— Ану кажи бігом, ти і є той Іван, що моїй сестрі голову морочить???

— Я не морочу їй голову, ми дружимо.

— Ти диви який друг намалювався! Вона через тебе плаче весь час, бо ти вічно якісь дурниці городиш. Нічого не плутаєш? Це ти їй ромашками всю кімнату заставив на день народження, а потім вдав, що нічого не було???

— Та не так все було…

— Курам на сміх такі друзі. Геть пішов! Вона через тебе під те авто потрапила, бо ти знову якусь фігню вчудив. Віка плакала, коли ми з нею по телефону розмовляли, а потім зв’язок обірвався і…

— Агов, хлопці, це вам лікарня, а не бійцівський клуб! Битися — на дворі!

— Гарна ідея!

Артем тягне мене за собою, наче мішок картоплі. Я ж після його слів про те, що Віка плакала через мене навіть не сперечаюсь. Батьки виховували мене гарною людиною, це завжди було для мене важливим: бути хорошим, ввічливим, добрим і уважним. В який момент все полетіло шкереберть?

Невже ще тоді, коли я потрапив в один потяг з Діаною?

На вулиці мені в обличчя спочатку б’є холодне повітря, а потім прилітає кулач Артема. Не сперечаюсь, але ще більше дивуюсь, коли бачу на горизонті тендітну фігурку Діани. Не знаю, що дивує мене більше: її поява тут, її засмучене личко чи той факт, що образ цієї жінки більше не запускає зграйки метеликів в моєму животі.

Але найцікавіше трапляється далі.

— Іване, невже я дійсно мушу бігати за тобою по всьому місту, щоб ми нарешті поговорили??? — вона звертається до мене, а потім ненадовго ціпеніє, — Тьомчику, ти… Ти що тут робиш?