Глава 45. Іван

— Вікусю, не заплющуй оченята! Ти тільки глянь, яка краса! 

— Я це не контролюю, Іванко, розумієш? Мене теліпає так, наче я вже впала з того клятого мосту! — старосту дійсно колошкає.

Відчуваю її тремтіння всім тілом. Вона така маленька і така схвильована, що її переживання передаються і мені. Притискаю дівчину до себе, обіймаю її зі спини, обережно гладжу її руки і плечі. На диво Віка поступово заспокоюється, тулиться до мене, наче я її останній порятунок і це до біса приємно.

Ловлю себе на тому, що не хочу, аби цей теплий контакт між нами перервався. ОДнак Вікторія, наче читає мої думки і обережно відсторонюється, робить крок уперед і:

— Матінко рідна! Там капець, як високо!

Повернення дівчини в мої обійми неабияк тішить, але я ніяк це не коментую, поки моя наполохана наречена не приходить до тями сама.

— Ми біля мосту, а не на ньому. Зовсім не обов’язково ступати на те прозоре скло, яке тебе так сильно лякає, маленька. Я поруч і ти можеш триматися за мене стільки, скільки тобі треба. Домовились?

Після цієї палкої промови дівчисько дивиться на мене якось присоромлено, чи щось типу того. Взагалі-то це мені має бути соромно за всі ці перипетії для неї через те, що я абсолютне дурко, ех…

— Можеш взяти мене за ручку, ми ж типу пара, якщо хочеться. Тільки не тулися так близько, Гриценко, це вже трохи перебір.

Оу, то я хвилюю цю милу панянку? Ще й як!

— Так-так, в контактному зоопарку в тебе б не було приводу тулитися до моїх грудей і ховати на них перелякане личко. Але ти ж насправді не збиралася йти на екскурсію з якимись козами?

— Чому ж ні? Ніколи не бачила козу дуже близько і точно не годувала з рук. Це прикольно, хіба ні?

— Ти в селі ніколи не була? Серйозно?

— Не була, Іване. Я народилася і виросла в невеличкому провінційному містечку. Батьки працюють на заводі, влітку ми з братами гасали по подвір’ям багатоповерхових будинків, а не з милими тваринками.

— Тю, повезу тебе тоді до нас у гості. Там тих кіз, як студентів у гуртожитку. Тільки за ними дивитися треба: годувати, пасти, доїти.

— Ой, діти, ви такі милі разом! — мама нарешті перестала фотографувати все, що бачить навколо і повернулася до нас.

— Мам, уявляєш, Віка ніколи козу зблизька не бачила!

— Ну то в нас в селі побачить! Ви ж приїдете якось разом? В нас і баранці є, і кози, і корови. Ото буде екскурсія для городської дівчинки.

— А шашлик який смачний з молодого баранця! Ммм, все, Віко, ти точно маєш побувати в мене вдома.

— В нас і кролі є, — додає мама.

— О, точно! Твій кролик в сметані з часником, то просто щось нереальне!

— А тобі б тільки жерти! Може б залишив у спокої бідних тваринок??? — засмучений тон старости змушує мене посміхнутись.

— А шо робить? Їсти хочеться, ми їх для того і тримаємо, щоб все своє було.

Прогулянка виходить дуже веселою. Потім ми проводжаємо Віку до її гуртожитку, а ми з мамою йдемо до мого, де вона зупинилася в кімнаті для гостей. Наступні кілька днів ми проводимо разом вже без Вікторії, але мама так багато про неї щебече, що я мимоволі згадую старосту незлим тихим словом.

Поки ми гуляли телефонувала Діана. Один раз. Тож, мабуть, випадково. Я пробував їй перетелефонувати, та слухавку ніхто не взяв. Прогнозовано.

Сумую за нею, але і водночас втомився від цих ігор. Іграшкою бути не дуже хочеться, бо це безглуздо. І все ж я весь час чекаю на черговий дзвінок та повідомлення від цієї жінки.

Додому на залізничному вокзалі ми проводжаємо маму з Вікою разом. Тепер навіть не знаю, як потім мамі пояснити, що ця прекрасна невістка сама відмовиться від мене. Ще не придумав, як розпадеться наша солодка парочка, але це лише питання часу.

— Знаєш, можемо якось з’їздити в той твій контактний зоопарк. Будеш обійматися з тими козами чи хом’яками чи з єнотами. Чи з ким ти там сама захочеш. На знак вдячності, що виручаєш мене без кінця.

— О, як благородно і великодушно. Якщо ти думав, що я відмовлюся, то ні! Поїдемо. Завтра! 

— Та хоч і сьогодні! От прям зараз поїхали?

— Ну… Їдемо!

Звук вхідного повідомлення змушує відволіктися від нашої веселої розмови.

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: І це все, на що ти готовий заради мене? Одна спроба додзвонитися і все? Ти брехун, Іване! Але ти мені потрібен. Дуже сильно. Це не те, про що ти думаєш. Ми можемо зустрітись, дещо обговорити? Я під’їду, куди скажеш. Це питання життя і смерті!