Глава 43. Іван

Після близькості з Аріною я почуваюся абсолютно спустошеним. В усіх сенсах. 

Дуже дивно, коли тіло отримує розрядку, але емоційно ти не відчуваєш нічого. Не смачно, просто ніяк. І мені болить те, що я весь час порівнював Аріну з Діаною. Це безглуздо!

Вони, наче небо і земля! Абсолютно різні, бо з моєю Ді я відчував кожен вдих і видих, її чуттєві доторки і поцілунки, а з Аріною… Механічна робота на результат, аби тільки все це закінчилось. В якусь мить ловив себе на думці, що роздивляюся тріщину на розетці навпроти ліжка і думаю, варто б полагодити, бо це ж небезпечно.

Спроба вибити Діану з себе фізичною заміною виявилась марною. Я блукаю нічними вуличками, бо просто не можу залишитись поруч з дівчиною. Дратує її запах, смак її шкіри здається занадто дивним, а волосся пахне хімією, від якої хочеться чхати.

Хіба ж Аріна винна в тому, що ти ідіот? Дарма я все це затіяв.

Телефон Діани не відповідає, хоча вона єдина, кого я відчайдушно хочу зараз побачити і почути. Нудить від самого себе, бо я записую їй довге голосове повідомлення, в якому розповідаю про свої емоції від зустрічі з Аріною. Кажу, як є, без прикрас.

Дурень… Навіщо? Невже ти думаєш, що вона ревнуватиме і це підбурить її до дій? Раніше працювало. 

Сам не знаю, чого хочу від цієї жінки, бо вона хоче мене лише в якості десерту до основної страви, а я від такої поверневості втрачаю здоровий глузд, якщо після останніх подій в моєму житті від нього бодай щось залишилось.

Факт полягає в тому, що я досі хочу її. Нестерпно, несамовито, бо в обіймах Діани все грає яскравими барвами, її посмішка та небесна блакить очей варта останнього подиху. Ясно… Здохнути хочеш, Іване?

На ранок легше не стає, бо мої повідомлення досі без відповіді, хоча очевидно, що моє голосове Діана бачила і певно прослухала. Аріна пише солодкі повідомлення з побажаннями гарного дня та ідеями повторити мій бурхливий візит, а мені від цього стає млосно до нудоти, бо я власноруч створив купу проблем, які ще довго доведеться розгрібати.

В грудях пече від гніву на Ді, яка мовчить! Тому що це лише підтверджує її байдужість до мене та моїх переживань. Чому це так болить? Чому не можу просто відпустити і забути?

Хлопці кличуть ввечері в нічний клуб, розвіятись. Погоджуюсь одразу, бо просто не можу більше варитись у власних думках. Моя голова для мене стає в’язницею, бо весь час мені мариться, ніби от-от на горизонті з’явиться моя Діана в червоній сукні і поглядом шукатиме мене в натовпі, щоб раз і назавжди стати моєю.

Ага. Гляди.

А потім очима ловлю силует, який нагадує мені моє кохання занадто сильно. Не вона. Ні, це точно не вона, але є щось схоже. Впевнений погляд, тендітна і водночас соковита фігурка. Ця дівчинка доросла. Стежу за нею і майже не дихаю.

Що як Аріна мені не допомагає забути її, бо в мене зовсім інший типаж?

Певно я занадто нав’язливо спостерігаю за цією жінкою, бо вона ловить мій погляд на собі і посміхається. Ніяковію, але щось в грудях клекоче добре знайомим емоційним коктейлем. Пригощаю панянку, ми трохи танцюємо. Музика гуде у вухах, поговорити не вдається, але її звати Ліана і вона дивиться на мене так, що я більше не думаю про дурні тривоги, нерозділене кохання та всяке таке.

Коли Ліана пропонує поїхати до неї, я не сперечаюсь. просто прислухаюсь до своїх думок і не відчуваю спротиву. Мозок відключається, мені подобається все, що ми робимо, як ми це робимо і їй також до душі моя вправність. 

Що ж, Діано, певно ти навчила мене дарувати насолоду іншим… Іронічно?

Стомлені ми вкладаємось на ліжко і в якусь мить я поглядом хапаюсь за весільне фото на поличці неподалік, здригаюсь і ціпенію.

— Не хвилюйся. Він у відрядженні, повернеться тільки завтра ввечері, — ніби читає мої думки, а я підриваюся з місця, наче ошпарений.

— Чому не сказала, що ти заміжня?

— Ти чого? Я з самого початку тобі про це сказала на вухо, ти просто посміхався. Думала, тобі таке ок. І обручка весь час зі мною, агов!

Це карма???

Якась дурниця, а не розвага! Ніби я можу бути лише заглушкою для чужих емоцій чи іграшкою на вечір, трясця! 

Тепер ще більше хочеться забутись. Купую в магазині неподалік якусь пляшку і п’ю, не відчуваючи нічого, крім того, як сильно пече горлянку. Однак душевний біль тікає десь далеко. Гуляю майже до ранку, співаю дурних пісень і майже не чіпляюсь до перехожих, поки не падаю в безспросвітну темряву.

Пробудження в ліжку трохи заспокоює, адже не пам’ятаю, як дістався гуртожитку. Мабуть, хтось таки береже мене в цьому світі. Очі відкриваються не без зусиль, але згодом я розумію, що це не моя кімната. Точно не моя.

І я міг би чекати, що побачу кого завгодно над собою з обуреним виразом обличчя. Тільки не її!

— Доброго ранку, сонько! От і роби тобі після цього приємні сюрпризи!