Глава 39. Іван

— Годі-годі, залиш його! Нам час їхати! — чую голос Діани десь позаду, коли її чоловік буквально виносить мене з квартири та спускає зі східців.

— Я тебе попереджав, щоб не таскався за моєю дружиною? Попереджав??? — гримить.

Зламаний ніс і забиті ребра болять не так сильно, як моя душа. Хапаю ротом повітря в спробі повернути собі хоча б мінімальний контроль над чимось в цьому бісовому житті. Виходить погано.

Герасименко гнівно сипить, коли проходить повз мене з валізами, а Діана йде слідом за ним. Вона зупиняється на кілька секунд, дивиться на мене, наче на побите цуценя, морщить свого прекрасного носика і відвертається. Болю немає, я більше нічого не відчуваю.

— Іване, навіщо ти влаштував цю драму? Я нічого тобі не обіцяла, ми просто… Я ніколи не хотіла зробити тобі нічого погано, ти ж знаєш це?

Торкається мого обличчя холодними пальцями, а я надивитись на цю жінку не можу.

— Діано, залишся зі мною. Якщо є бодай щось, що може змусити тебе не їхати з ним, я зроблю це. Я кохаю тебе, це не ігри. Прошу…

Сам не вірю в те, що ще можна щось змінити, але батько завжди казав, що не можна опускати руки, що все можна виправити. все можна зробити правильно, якщо не мовчати, а щось робити для здійснення своїх мрій!

Мені здається, що Ді хоче ще щось сказати, але саме в ту мить, коли її чуттєві уста розкриваються і не встигають промовити жодного слова:

— ДІАНО! ДЕ ТИ???

Вона здригається від голосу свого чоловіка, кидає на мене ще один дивний погляд, і поспіхом спускається східцями, залишаючи мене ні з чим. Продовжую лежати на холодному бетоні, нічого не відчуваю: ні розпачу, ні страху, ні болю. Саму лише порожнечу, яка поглинає мене повністю. 

З забуття мене виймає телефонний дзвінок.

Якась частина мене вірить в те, що це та сама дівчина з моїх мрій, яка нікуди не поїхала, не вигризла байдужістю серце з моїх грудей, не знищила мою душу вщент. Дивлюся на екран і розумію, що все ще гірше.

Бо це матінка.

Я казав, що збираюсь сьогодні робити коханій пропозицію… Ідіот, дурко, довбень лютий!

Я не готовий до цієї розмови. Я взагалі не впевнений, що колись буду до неї готовим. Чи не вперше в житті скидаю материн виклик і йду на вулицю. Топаю вперед, куди несуть ноги, бо мети в мене ніякої немає. 

Забутись, напитись, а може з кимось побитись? Було б непогано. Саме тому я дуже швидко дістаюся до вже знайомого нічного клубу, де замовляю все, що пропонує бармен. Якісь яскраві склянки з гірким трунком, навколо дивні люди і гамір, від якого швидко стає дурно, але я прийшов сюди не для розваги, ні!

Для забуття. Для цього ж існують такі заклади?

Мить, коли я відключаюсь, пропускаю. Проте я бачу сон. Такий реальний, що за нього просто вмерти можна! Зі мною вона, моя солодка дівчинка. Обіймає мене, дозволяє спертись на неї і кудись веде. Вона пахне якось інакше, але така рідна, що я не можу стриматись і цілую.

Бриклива красуня дає мені ляпаса, але хіба ж це завадить щирому прояву емоцій? Ми знову цілуємось, цього разу мене ніхто не б’є. Ді приймає мою пропозицію, каблучка яскраво сяє на її пальчику, який я цілую і нарешті засинаю.

***

Якось після вечорниць біля вогнища на Івана Купала я приперся додому під ранок, але обіцяв матері вивести корів на пасовище. Сподівання на те, що кількох годин буде достатньо, аби виспатись, звісно ж виявились марними, але моя молодша сестричка спрацювала краще, ніж будь-який будильник.

Вона взяла велику каструлю для борщу на всю родину, вдягнула її сонному брату на голову і з усією любов’ю та віддачею почала гепати зверху металевою ложкою, поки в мене від цієї симфонії не почали сипатися іскри з очей.

Коли прокидаюсь сьогодні зранку, саме такі асоціації виникають, бо жити не дуже хочеться. Голова тріщить, живіт крутить неприємними спазмами, а в роті… Але найбільше тривожить мене те, що я точно не в своїй кімнаті в гуртожитку і з одягу на мені немає навіть трусів. Так, що тут відбувається?

— Доброго ранку, сонечко! Прокинувся, щоб тобі порожньо було! Ну і нічку ти мені влаштував, негіднику! Спочатку ти мені все поясниш, а потім ми пояснимо твоїй матері, що я не твоя наречена, бо вона чомусь впевнена, що ми з тобою заручені!

Вікторія ричить на мене і от-от відгамселить сковорідкою, яку загрозливо тримає однією рукою. Вона така смішна, що стримати сміх не виходить, а потім до мене нарешті доходить сенс її слів…

ВІД АВТОРА: Любі читачі, щиро вдячна за підтримку цієї історії, обіцяю потішити позачерговими продами. бо дуже вже весело мені з цим Іванком.

Не забувайте додавати книгу в бібліотеку і ставити вподобайки, якщо вам все подобаєть! Вам не складно, а для автора гарна можливість пострибати від радощів) Обіймаю, ваша Лоре Лея