Глава 35. Іван

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Я кохаю тебе, Іванко. Ти неймовірний

Читаю повідомлення, яке Діана надіслала мені, коли її авто від’їхало від гуртожитку, і розумію, що ніколи не відчував нічого подібного. Вона пише мені солодкі слова весь день, надсилає свої фото. Говорить, що не виспалася через мене, і тепер інші студенти не отримають якісну освіту також через мене. Посміхається в камеру, а я просто обожнюю ці зміни і дуже хочеться попросити когось ущипнути мене, аби я прокинувся, якщо все мені тільки сниться.

Не сон. Це точно не сон, бо на перерві до мене підходить розгніваний Панас і намагається вияснити, чому мої поради щодо старости не працюють і чи збираюсь я щось з цим робити.

От не до тебе зараз, хлопче! Не до тебе точно!

— Панасе, я схожий на Купідона?

— Ні, але…

— Ніяких але! Чесно, чим я можу тобі допомогти? Поради були? Були. Можливо, ти їй просто не сильно цікавий. Спробуй звернути увагу на інших дівчат. Вікторія пані не проста, сам розумієш.

— Це я типу якийсь не такий? Ну знаєш, Гриценко! Я думав, ми друзі, а ти падло останнє. Правий був мій дядько, що ти себе найрозумнішим вважаєш, а таке до добра ніколи не доводить. Згадаєш мої слова. Від мене більше ніякої допомоги не чекай. І якщо буде нагода, я тобі також на болючий мозоль натисну. Тьфу!

І шо ти зробиш?

Не знаю, батьку, не виходить в мене до всіх з добром, бо не цінують вони моєї допомоги. Та хіба ж я винен, що все так?

Засмучуватись часу немає. І бажання також. Можливо, за останні кілька місяців в мене дійсно налагоджується життя. Діана, моя солодка дівчинка знову шле мені ніжні тексти. Пише, що сумує і не може дочекатися вечору, бо сильно кохає, сумує, пригадує палкі поцілунки. Сам шаріюся, бо це було неймовірно… І найкраще, найсолодше тільки попереду.

Хоч би не наврочити! Так все гарно...

Ввечері їду до неї. Ніч перевершує мої очікування. Здається, ми стаємо ще ближчими, ще більш ніжними та бажаними одне для одного. Весь наступний тиждень ми проводимо вечори в солодких обіймах. Вдень Діана відправляє мене на навчання, а вночі зовсім інша наука зігріває душу.

— Скажи це ще раз, Іванко, прошу! — шепоче зацілована, залюблена моя дівчинка.

— Я тебе кохаю. Кохаю тебе, Діано! 

Її солодкий сміх заливає простір кімнати, гучнішим за нього може бути лише гуркіт мого серця, що от-от розірветься від щастя. Здається, ніщо не може потішити мене ще сильніше, але я помиляюсь:

— Я сьогодні забрала речі. Залишилось тільки оформити все документально.

— І ти будеш тільки моєю?

— Я вже твоя дурнику. З ім’ям твоїм на устах прокидаюсь. З ним засинаю. Я така щаслива в твоїх обіймах, Іванко! Це щось нереальне!

Наші пальці переплетені, ми тулимося одне до одного і солодко засинаємо.

Зранку збори на роботу та в універ настільки теплі і буденні, що сам не розумію, як міг любити ранки, в яких чарівна красуня не сиділа в мене колінах закутана в білосніжне простирадло. Діана так мило сьорбає каву і хитро мружиться ранковому сонцю, що мені залишається лише милуватися краєвидом.

Щастя, це ж воно і є? Від надлишку емоцій хочеться кричати, а ще краще викрасти її в цілого світу і сховати від усіх. Діана, наче сонце. Моє персональне, ніжне і палке водночас.

Кохатиму її вічно. Хіба ж можна інакше?

— Сьогодні ми не зустрінемось, кохання моє. Мушу поїхати на кілька днів у справах, а потім поговорити з ним особисто. Востаннє. Ми багато років були сім’єю, ти ж розумієш? Це питання я маю закрити сама.

— Ні, я буду поруч. Як твій партнер. Ти ж казала, що не хочеш бути сама, що не впораєшся сама, правда ж?

— Іванко, ти маєш мені довіритись. Я твоя, я тебе обираю. Прошу. не ускладнюй все ще більше, добре?

Погоджуюсь. До гуртожитку їду з важким серцем.

Ці ночі в її обіймах можуть легко замінити мені повітря. Без неї навіть природа сумує, сонячна погода змінюється скупченням хмар, які весь вечір плачуть дощем. Своєрідним порятунком стає чергова робота над кресленнями для ще одного потоку майбутніх інженерів.

Відволікає добряче, але я все одно постійно думаю про Ді.

Несподіванкою для мене стає зустріч з паном Герасименко в темному коридорі. Розлючений чоловік застає мене зненацька, притискає до стінки і:

— Де вона? Де моя дружина? Її весь тиждень немає вдома, на дзвінки не відповідає. А сьогодні ще й речі зникли! Якщо ти до цього причетний, хлопчисько, пощади не буде!