Глава 33. Іван

Цілую і притискаю Віку до себе міцніше до тих пір, поки не чую, як цокання підборів Діани стихає. Пані викладачка йде геть, а моє серце вистрибує з грудей від надлишку емоцій. В цьому однозначно є щось дивне і неправильне, наче гра, де ти ставиш на кон все, що маєш, і можеш виграти, аби втратити найдорожче.

Вікторія обвиває мене теплими долоньками за шию, її тендітна фігурка абсолютно в моїй владі. Дівчина не рухається, лише злегка тремтить, а її шкірою йдуть сироти. Діани на горизонті більше немає, тож час припинити цей фарс.

— Дякую, що підіграла мені. Діана вже пішла, можна не прикидатись закоханою парочкою, але я дуже вдячний тобі за розуміння.

Віка дивиться затуманеним поглядом кудись повз мене і лише коротко киває. До гуртожитку топаємо мовчки, кожен думає про своє. На вулиці вже темно, тому проводжаю старосту до самого входу до її гуртожитку:

— Слухай, а мені подобається працювати з тобою над лабами для лінивих  студентів. Правда, не знаю, як потім довіряти цим страшним спеціалістам, які вчаться на відмінно з нашою поміччю. Але! Гроші хороші, руки не в мозолях і я точно не перетрудився. Тому, коли буде нова партія замовлень, я однозначно в темі, мала! До речі, хотів спитати, а що там у вас з Панасом? Він так старанно до тебе залицявся, з квітами там. Так, підказав йому я, але ж всю роботу зробив хлопчина!

— Дякую, що турбуєшся про моє особисте життя, Гриценко, але Панас мене більше лякає. Чесно, не треба йому допомагати. Мені взагалі зараз стосунки не цікаві. Я хочу отримати нормальну освіту, а потім вже думати іншим місцем. До того ж я староста, нема мені коли за пацанами страждати.

— Та ну! Це ж найкращі роки, саме час гуляти і розважатись, хіба ні? Панас наче хороший хлопець. Чи тобі дійсно подобається за книжками весь вечір сидіти? Не повірю!

— Не знаю, він мені не подобається. І годі вже про це. Якби відчувала, що це мені потрібно, ми б вже зустрічалися, Іване. Дати йому шанс, аби було? Якась дурниця, ніби я маю пересилити себе заради когось. Навіщо? Мої батьки познайомилися на першому курсі і одразу закохалися, досі разом. Вони так дивляться одне на одного після всіх цих років, наче бачать вперше. Мабуть, в мене занадто завищені стандарти, щоб давати шанс стоскнкам просто через те, що я комусь там подобаюсь.

Посміхаюсь, розумію, про що вона.

— Ну, знаєш, Вікторіє! Це сьогодні Панас сором’язливий і дивний хлопець, а завтра може стати серйозним і успішним паном, за яким всі дівки бвігатимуть. Не пошкодуєш, що такого легіня вратила? Хоча я добре розумію, про що ти. З першої зустрі з пані Ді я відчув себе, немов у раю.

— Господи боже, Гриценко! Вгамуйся вже, молю! Дивись, щоб я не почала шкодувати, що допомагаю тобі з твоєю викладачкою. І не захоплюйся більше з цими фвктивними поцілунками, бо наступного разу язика відкушу тобі, щоб знав!

— Ой-ой, не сильно ти і сперечалася. Ні, ну практики в тебе малувато, можна було б і краще цілуватися, але в нашому випадку цього більш, ніж достатньо.

— Йди до біса, Гриценко! — бурчить, ображається, а мені так смішно з її набурмосеного личка, що навіть не стримуюсь. — Наступного разу краще Аріну візьми для такого перфомансу. Вона і зовнішністю більш яскрава і. за версією хлопців, вправніша у всіх цих питаннях. До речі, ця дівчинка досі не відпустила ідею того, щоб отримати тебе, як свого хлопця. Начувайся! І бажано озиратися в коридорах, бо жінки бувають дуже наполегливі, коли обирають жертву.

— Фу, не нагадуй! Ця богомолиця мене лякає, без жартів. Не впевнений, що переживу більш тісне спілкування з нею. І скажу по секрету, що цілувати тебе значно приємніше. А ще тобі дуже личить пухнаста хмаринка твого волосся, і пахне воно просто чарівно. Чому ти весь час збираєш його в хвостик?

Чомусь не можу стриматись, ддолоня сама тягнеться до її рудого пасма, що падає на очі. Заправляю його за вушко, а Віка відкриває рота, ніби щось хоче сказати. Замість цього робить глибокий вдих і:

— Добраніч, Гриценко. Врахую твої побажання. Насправді ніт! Думаю, просити тебе про те, щоб ти припинив таскатися за пані Адаменко, заради твого ж добра, немає сенсу?

— Ти дійсно дуже розумна дівчинка, Віко. Мабуть, найрозумніша на курсі.

Вона лише хитає головою, а я топаю до свого гуртожитку і перевіряю смартфон, чи не телефонувала мені моя Ді. Якщо цього розу не спрацює, доведеться придумати ще щось цікаве, аби зачепити пані викладачку за живе.

На телефоні нічого нового, але:

— Пане Гриценко, негайно сідайте в машину, якщо не хочете вилетіти з універу!

Її голос тремтить, а ще пані викладачка, наче остання злодійка роззирається навсібіч. На щастя, нікого, крім нас двох. Ейфорія, що розтікається моїми судинами вводить в нереальні відчуття. Я знав! Знав, що спрацює! Кілька секунд я мовчки спостерігаю за панікою в її очах. Зараз би варто залишити її ні з чим, щоб вона хоча б трохи відчула на собі всю ту агонію, яка панує в моїй голові після її вибриків, але кого я намагаюсь обманути?

Зі швидкістю світла опиняюсь на пасажирському сидінні поруч з нею, а коли її авто з ревом двигуна зривається з місця, все в мені кричить від млосного приємного передчуття того, що відбуватиметься далі.