Глава 32. Іван

На фото усміхнена Ді в добре знайомій мені червоній сукні, під якою очевидні всі принади її розкішної фігури. Жінка на танцювальному майданчику в обіймах двох молодих хлопців, що дивляться на неї саме так, як на цю розкіш звик дивитись я: з обожнюванням, з захопленням, з бажанням милуватися кожним рухом, кожним пасмом волосся, яке спадає на дівочі груди.

Навіть зараз, коли я в дикому розпачі від побаченого, не можу не заціпеніти від сяйва її очей.

Набираю її номер ще раз. Нічого. Потім ще раз. Знову нічого.

Не знаю, навіщо слухаю гудки, якщо добре знаю принциповість пані Адаменко. Сьогодні годі й чекати на відповідь від неї. В лапки до граційної кицьки потрапило ще двоє мишенят, але мені їх ні скілечки не шкода, бо я заздрю цим покидькам!

Прокручую в голові нашу з нею розмову після крайньої зустрічі в аудиторії.

Вона сказала, що майже мені повірила… Чіпляюсь за цю інформацію, наче за останній порятунок, бо тоді все, що відбувається, має сенс! Тоді її вибрики говорять лише про те, що моя дівчинка боїться близькості, боїться емоцій, які розвиваються до мене.

Боляче.

Дивитись на неї з іншими боляче, але хіба ж я не зробив з нею так само, коли поцілував Аріну?

Ревнощі страшна штука, та хіба ж ревнують тих, ким просто граються? Скоріше ні, ніж так. Знову уважно роздивляюсь фото, яке мені надіслала Діана, щоб зачепитися хоча б за щось, аби зрозуміти, де саме воно зроблене і… Я знаю це місце! Ми були там групою!

Збираюся зі швидкістю метеориту, викликаю таксі і вже за кілька хвилин прямую до потрібного нічного клубу. Якщо вона не хотіла, аби я за нею приїхав, навіщо тоді всі ці підказки?

Правильно. Діана хоче, аби я забрав її! Хіба можуть бути якісь інші варіанти?

Готовий до будь-чого, коли кулею залітаю до закладу і шукаю поглядом її червону сукню. Діану неможливо не побачити в натовпі, бо вона найяскравіший діамант, на фоні якого всі інші дівчата здаються сірими мишами. Боюся, що вони ними і є, бо ця жінка занадто яскрава і прекрасна, щоб бути правдою. Якби не тримав її в долонях сам, ніколи б не повірив, що таке буває.

Наче дурко останнє, яким я певно і є, я бігаю по всьому закладу, роздивляюсь людей і не бачу її. Не бачу навіть когось, хто хоча б трохи нагадував мою Ді. Це безглуздо! Я міг помилитись, я міг приїхати не в той заклад.

І що тепер, Гриценко? Де шукатимеш?

Батьки навчили мене, що ніколи не можна опускати руки, бо рівно в той момент, коли ти перестаєш вірити в успіх, ти фактично власноруч забираєш його в себе. Але потрібно визнати: мені нічого не залишається, крім того, щоб вийти в ніч і сісти на східцях нічного клубу. Я не можу оббігати всі заклади столиці. І вона могла просто вже поїхати з цими двома.

Про це думати взагалі хочеться найменше.

Шкодую, що відмовився від роботи на овочевій базі, бо зараз це саме те, що було б мені цілющим способом врятувати емоційний стан. Проте робити нічого, тому я просто гуляю нічним містом ще кілька годин поспіль, а потім, доплентавшись до гуртожитку, лягаю спати.

Хоча я пишу Діану купу повідомлень і телефоную без кінця, відповідей від неї більше не отримую, а всі мої надії на те, щоб знову побачити кохану на парах, розбиваються об реальність, коли замість неї лекції з соціології нам читає якась старушенція. На моє питання, куди ж поділася Діана Давидівна, викладачка на заміну сповіщає, що пані Адаменко відсутня за сімейними обставинами і скоро знову буде читати нам лекції. Тож мені зовсім не варто хвилюватись. Ага.

Так минає кілька тижнів, протягом яких я без кінця фантазую про Ді. Лише фантазую, бо ніяких контактів між нами немає. На жаль.

— Ну як, Іване? Готовий сьогодні взятися за першу партію лабораторок з креслення? Маємо тридцять одне замовлення з паралельного потоку. Я роблю до п’яти одиниць за вечір. За кілька днів маємо впоратись, чи ти передумав?

Нарешті робота! Пропозиція Вікторії приймається без найменших зауважень. Якщо чесно, то я їй дуже вдячний за те, що не дується на мене, наче маленька після останніх подій.

Працюємо над кресленнями в бібліотеці ввечері після пар. Цікаво, що в таку годину студентів тут майже немає. Чи то справа в тому, що все необхідне зазвичай можна знайти в мережі, чи то жага до знань у молодих поколінь недостатня для візитів бібліотеки, але нам двом це тільки на руку.

— Вань, як в тебе так швидко виходить все це креслити? Я тричі перевірила, думала помилок наробиш. Та де там! Ти наче від руки краще креслиш за всі ці допоміжні інструменти!

— Воно якось саме виходить, Віко. Та й чого ти обурюєшся? Це ж добре, хіба ні? Швидше впораємось, більше заробимо. Давай я тебе навчу, хочеш?

— Хочу! Бо мені щось дуже не подобається почуватися дурненькою на твоєму фоні, — смішить мене.

Весь наступний вечір Віку своїм методам креслення навчаю я, вона ж старанно переймає досвід пана Гриценка і от за два дні ми успішно виконуємо всі замовлення. Зароблена сума приємно тішить, до того ж дівчина обіцяє, що через тиждень схожі лаби будуть в іншого потоку, де також навчаються ліниві дупки. 

Мені це починає подобатись!