Глава 25. Іван

Не встигаю як слід продерти очі, а мене вже силоміць витягують з ліжка, поки Діана не без зусиль намагається прокинутись.

— Пусти його, нічого не було, — звертається не до мене, а до нього.

Цього достатньо, аби в мене нарешті прорізався голос.

— Діана моя дівчина, я вже казав. Розумію, що ситуація неприємна, але це вже сталося. Ми кохаємо одне одного, це сильніше за здоровий глузд.

Намагаюсь говорити твердо, бо я не хочу бути дрібним пацаном в очах своєї жінки. Герасименко називає мене так знову, і це ріже слух занадто сильно, бо вказує на мої недоліки. Ті, з якими я поки що не можу нічого зробити. Поки що.

— Іване, просто йди. Прошу тебе. Я сама розберуся.

Вона говорить це сухо, ніби відштовхує мене від себе, чомусь така поведінка дівчини робить мені дуже боляче, а її чоловік більше не свариться, а сміється з мене. Ніби мої заяви його відверто веселять. Голосно регоче, потім хапає під руки і силою виводить з квартири.

— Не знаю, що ти там собі придумав, хлопче, але тобі ж буде краще, якщо ти забудеш сюди дорогу. Моя дружина… Слухай, ти не перший такий хлопчик, який зависає з нею. Вона так розважається, не більше.

— Вона казала, що Ви її вигнали, що ви посварились…

— Посваримось, потім помиримось. Ми дуже давно разом, всяке буває. Твоя пика мені добре знайома. Ти з моїх студентів? По нормальному прошу, не ходи за нею більше, інакше екзамени мені здаватимеш до нових віників і без стипендії залишишся! — гримає в зачиняє двері просто в мене перед носом.

Господи боже!

Не вірю, не вірю жодному його слову, бо моя Ді телефонувала мені сама! Всі її слова, всі ніжності і наша близькість не придумані, вони справжні. А її чоловіка я можу зрозуміти… Можливо, на його місці я б поводився так само. Може вона його просто боїться?

Тривога не відпускає, але я вирішую, що потрібно дочекатись наступної зустрічі з Діаною. Нам життєво необхідно все обговорити. Наодинці.

На парах не можу припинити думати про свою Ді.

Я згадую нашу першу зустріч, наші розмови, наші покатушки за місто. Ні, це не може бути чимось випадковим, аж ніяк! Навчання ненадовго занурює в науку, але це швидко минає. Не розумію, чому пацани так хвилюються через цю лабораторну роботу, якщо точно такі самі завдання в нас були ще в школі. Здається, я єдиний, хто нудьгує на цій парі, бо свою роботу здаю, поки мої одногруппники ще зосереджено шуршать над схемами.

— Ти як впорався так швидко? Чи ти порожній листок віддав викладачу? — Віка перепитує пошепки, а я взагалі не розумію, про що йдеться.

— Нічого не порожній листок! Я доробив, там ж легко, ти чого?

Пишу Діані повідомлення, але очікувано, що вона не відповідає. Сумно. Бісить вся ця ситуація, бо я почуваюся слабким і безпорадним. Ввечері зміна вантажником, а я можу думати лише про свою дівчину.

Дорогою до гуртожитку набираю її номер кілька разів, бо не можу знайти собі місця від хвилювання, але… Тиша. Телефон Діани не відповідає, а я все більше дратуюсь від ситуації, що склалася. 

Ця жінка для мене цілий всесвіт, а я для неї хто?

Якби між нами нічого не було, чи дзвонила б вона мені серед ночі, аби просто почути голос? Чи називала б своїм, якби нічого не відчувала?

Роздуми гудуть в голові навіть тоді, коли циклічно тягаю мішки та ящики з овочами з вантажівки до робочого залу. Думай, думай, Іване! Діана має знати, що ти не хлопчисько з молоком на губах.

Вже під ранок ноги плутаються від втоми, тому я намагаюсь пришвидшити процес, навантажуючи на спину одразу декілька мішків. Аж раптом поперек стріляє так, що ледве вдається втриматись на своїх двох. Господи боже, Іване, що ти чудиш?

Кілька хвилин сиджу на землі, приходжу до тями. Біль відпускає, лише трохи тягне, та я більше не геройствую. Замість сніданку за звичкою кава і якийсь пиріжок. Осінні світанки вже прохолодні, але природа ще тішить теплими променями сонця.

Нарешті я настільки змучений і втомлений фізично, що не можу думати ні про що, крім сну. Всі мої сусіди на навчанні, а я вирубаюсь чітко в той момент, коли голова торкається рівної поверхні.

Прокидаюсь ближче до обіду і розумію, що поперек таки ниє. Сподіваюсь до наступної робочої зміни минеться, інакше я не знаю, що робити. Виходжу на вулицю в пошуках чогось пожерти, а за рогом натикаюся на авто Діани. Моя дівчина пташкою пурхає в мої обійми:

— Іванко, я так сподівалася тебе побачити! Сідай в авто, треба поговорити!

Радість від нашої зустрічі і її ніжності затьмарює все, що мене хвилює. Так діє моя Ді. Вона ніби сонечко, зігріває все навколо своєю посмішкою і змушує милуватись нею без кінця. Боюся знову втратити голову і не сказати важливе, тому тараторю одразу, як тільки ми опиняємося в машині за зачиненими дверима:

— Діано, я хвилювався! Я не можу, коли ти отак пропадаєш. Твій чоловік наговорив мені купу дурниць, але я йому не вірю. Вірю лише в нас, бо ти для мене… Слухай, давай жити разом? Я щось придумаю, зніму нам квартиру. Тобі не потрібно нічого з ним ділити, чуєш? Я кохаю тебе, Ді!

Спантеличена. Я чекав трохи іншої реакції. Вона дивиться на мене якось дивно і розгублено, але нічого не відповідає, тому я продовжую.