Глава 23. Іван

Вона не одразу розуміє, що я не відповідаю на її чуттєвий поцілунок. Мені страшенно ніяково і неприємно, коли відтягую червонощоку Віку від себе, ловлю на собі здивований погляд її зелених очей.

— Ти чого? Я просто борг тобі приніс, — промовляю тихо, а вона мовчить.

— Борг? Який? 

— Ну за ресторан, ти мені тоді скидала. От заробив. Повертаю. Ще кілька сотень буду винен.

— А, добре. А квіти? Ромашки, кактуси. Крім тебе ніхто не знав! Я думала, я була впевнена, що це ти! Що відбувається?

— Ти ж знаєш, що в мене є дівчина, Віко!

— Господи боже, Гриценко! Яка дівчина? Така, яку ніхто не бачив? Більш ніж впевнена, що ти все це вигадав, аби стати популярним. І вийшло! Всі тільки про тебе і говорять. То годі вже ламати комедію, Іване! Твою дівчину ніхто ніколи не бачив, то може вона існує лише в твоїй голові, дурнику? Ти б міг її запросити з нами на вечірку до клубу, але ти чомусь цього не зробив. Можливо, ти просто соромишся, то не треба! Ти мені подобаєшся…

— Припини, припини це негайно! Якби я хотів з тобою зустрічатись, ти б про це знала, бо я точно не соромлюся своїх почуттів! Квіти тобі приніс Панас і з кактусом також він припхався, а не я! І моя Ді реальна, а не придумана! Просто вона навчається на іншому факультеті і взагалі! Так, ми навчаємось разом, але хіба я повинен всіх і кожного знайомити зі своєю коханою? Віко, просто візьми гроші і я піду, годі вже соромитись перед всіма.

Віка закриває обличчядолонями і нічого не говорить.

Лише зараз до мене доходить, що я, мабуть, занадто голосно кричу на неї весь цей час. Вона тисне на болючий мозоль, от і все! Стільки днів без жодного теплого слова від моєї Ді здаються мені справжнісінькою мукою. Іноді я сам вірю в те, що наші спільні дні і ночі були лише сном, а потім гортаю наше з нею листування і стає легше. Вона реальна, не придумана моєю фантазією, як каже Віка! Точно ні!

— Добре. Звідки Панас знає, що я люблю ромашки?

— Він просив допомоги, підказати йому, як залицятись до тебе. І про кактуси я йому також розповів. Він гарний хлопець, просто трохи гальмує. Мені здається, ви були б гарною парою…

— Годі, не хочу цього чути. Якщо твоя дівчина реальна, чому тоді ми її жодного разу не бачили?

— Бо вона навчається на факультеті психології, на третьому курсі. І зараз ми з нею трохи посварилися.

— Що ж, мабуть, я винна тобі вибачення. Сподіваюся, що більше подібних непорозумінь між нами не виникатиме.

— Так, так, так. Все добре. Ми ж можемо дружити, як і раніше?

— Ага. Ходімо, бо на пари спізнимось.

— Я сьогодні пас. Хочу виспатись після роботи.

— Як знаєш.

В кімнаті я довго намагаюсь заснути, але думки рояться в голові дивними зграйками. Вони мучать мене, жеруть зсередини сумнівами і переживаннями про те, що я все роблю неправильно. Знаю, Діана не хоче, аби я її турбував, але я просто хочу побачити її. Хоча б здалеку!

В мережі дізнаюся точніше, де знаходиться навчальний корпус потрібного факультету, після чого ноги самі несуть мене до цієї будівлі. Прогулююсь коридорами і без кінця шукаю знайому тендітну фігурку, але її ніде немає.

Де ж ти, Діано? Хочу вити вголос, але мовчу.

На наступний день я знову тиняюсь тими самими коридорами в пошуках своєї коханої дівчинки, але знову нічого. Нічогісінько, аж зло бере!

Ввечері ми всією групою засиджуємося в бібліотеці нашого навчального корпусу, щоб як слід підготуватися до лабораторної роботи, тому я не одразу розумію, що мій телефон розривається дзвінком. Номер невідомий, але щойно відповідаю на дзвінок, серце починає битися сильніше.

— Вань, Іванко, мені так погано… Забери мене звідси, прошу! Забереш?

Чую схлипування моєї Ді, у вухах дзвенить її солодке “Іванко”, тому я кидаю все і лечу до дівчини з моїх мрій. Хіба могло бути інакше?

ВІД АВТОРА: Сподіваюсь пара позачергових глав вас потішили, продовжимо завтра опівночі, любі)