Глава 21. Іван

— З днем нвродження, Віко!

Лише тоді, коли ми з групою приходимо до кімнати Вікторії разом з дівчатами, я нарешті усвідомлюю, за що мені була така вдячна наша староста. 

Вся кімната заставлена пахучими польовими ромашками, що створюють неймовірний антураж, бо стоять не у вазах, а у відрах, банках, місцями навіть у каструлях, але загальної картини це точно не псує. Господи боже, та їх тут просто цілісіньке море!

—  Досі не знаємо, хто цей таємний залицяльник в нашої Віки, але жест вартий романтичного кіно, скажіть? — Маринка очевидно заздрить старості, яка чомусь кидає на мене замріяні погляди.

Нарешті розумію, що саме змінилось: вперше бачу Вікторію з намальованими губами та хвилястим волоссям замість звичної дульки на голові. Господи боже, вона ж не думає, що це я притаскав до кімнати всі ці квіти???

—  Гриценко, може насмажиш нам своєї фірмової картоплі? Чи самими бутербродами давитись будемо?

— Та легко! Мені тільки помічник потрібен, щоб начистити швидше.

—  Я можу, ходімо!

Тільки зараз помічаю, що Панас, який погодився мені допомогти, стоїть червоний, наче рак. Ясно! То це він квіти приніс!

Вже на кухні хлопчина не добирає слів та не стримує емоції:

—  Все мало бути не так! Я з комендантом домовився, пару Герасименка пропустив, аби тільки авантюру з квітами провернути! Але Вікуся на мене навіть не дивиться…

—  Довбню, а листівку чому не підписав???

—  Не встиг! Вона чомусь думає, що це ти влаштував, якого біса, Гриценко? Ти це все зіпсував, то тепер рятуй ситуацію!

—  Я зіпсував???

От і допомагай після цього людям!

Весь вечір, поки ми святкуємо, я намагаюсь знаходитись від Віки якомога далі, даючи шанс Панасу заявити про себе. Однак цей ідіот може лише посміхатись і мліти, так і не зізнавшись, що це саме він приніс ромашки.

Ситуація капець ідіотська!

Під кінець вечора, коли майже всі гості йдуть до своїх кімнат, а з дівчатами зі сторонніх залишаюсь тільки я та Панас, тихенько збираю посуд і прямую на кухню. І тут цей ідіот чимчикує за мною, замість того, аби нормально поговорити зі старостою. яку він так любить!

—  Агов, ти що тут робиш? Тобі Віка подобається чи я, що ти за мною хвостиком ходиш, Панасе?

—  Та йди ти до біса, Гриценко! Від тебе самі проблеми! Я ще досі перед дядьком вибачаюся за твої вибрики на об’єкті, бо через твоє патякання замовник змусив його бригаду весь забор перероблювати без додаткової оплати. Інакше вся репутація коту під хвіст, лише через те, що ти себе найрозумнішим вважаєш. Тепер ще з Вікою мені партачиш!

Гнівні коментарі застрягають мені в горлянці, бо я зовсім не розумію, що йому на це відповісти. Наче й правду сказав, але виходить, що біди накоїв? Можливо, дійсно треба було мовчати, бо то не моя справа! Тільки ж мене не так виховували. Батьку, бракує тебе дуже сильно, ти б точно підказав, що з усім цим робити…

Сваритись не хочеться. На фоні того, що моя Ді вирішила мене ігнорувати, я взагалі розклеївся. Потрібно допомогти Панасу, і тоді хоч однією проблемою буде менше. Так? Так.

— Слухай, Панасе, все норм буде. Просто не зупиняйся. Перша спроба вийшла не дуже вдалою, але головне, що їй сподобалось. Тепер спробуй зайти з іншого боку, щоб твої зусилля мали закономірність.

— Нічого не виходить! Я думав твої поради кращі за ідеї Ромчика, але все дурня! Ви всі довбодятли і нічого не вмієте, а я ще більший довбодятел, бо вас слухаю!

Бачу, що на нього накочує паніка і сам дратуюсь невимовно, але збираюсь з думками і:

— Дихай, хлопче. Нічого страшного не сталося. Все можна виправити. Зараз поясню.