Глава 19. Іван

— Малий, не ображайся! На ображених воду возять! Але ти красунчик однозначно. Можеш вважати, що перевірку на міцність пройдено. Справжній мужик!

Ага, в дупу йдіть!

Я так думаю, але залишаю думки при собі.

З мужиками на роботі стараюсь майже не контактувати. Перевірка в них! Я не почув жодного вибачення чи пропозиції фінансово відшкодувати те, що я день пропрацював безкоштовно, фактично через них. Що ж, нехай! Більше спостерігаю за тим, як вони працюють і починаю сумніватися в професійності, про яку говорив виконроб.

Вирішую робити тільки те, що від мене вимагають, точно не пити з ними на робочому місці, не вестись на провокації і залишатись відповідальним. Муруємо цоколь майбутнього високого забору з металопрофілю, мене з самого початку дещо тривожить надійність конструкції, але, хто я такий, аби коментувати “майстрів”?

Якось ми з батьком робили схожий паркан для тітки Катрі. Вона хотіла зекономити, але замовила високий металопрофіль, бо боялася, аби кури не повилітали до сусідів чи на вулицю. Ми гарненько замурували металеві штирі в бетон, причепили на нього металелі листи, і були дуже задоволені собою. Як в принципі і тітка Катря, бо батько ніколи не гилив ціни, якщо йшлося про допомогу сусідам.

Через кілька місяців селом пройшов буревій, вітер дмухав страшенно, погнув новенький паркан, який ми так старанно мудрувати і він просто ліг. Звісно ж, сусідка була розлюченою. Тоді до неї приїхав якийсь родич з міста, що був досвідченим зварювальником. Він пояснив, що для такого високого забору дуже важливо обв’язати цоколь арматурою і стовпчики для кріплення мають бути в два рази ширшими, ніж ті, з якими працювали ми.

Переробити халтуру ми йому допомогли, і той паркан досі стоїть, хай які б вітри не дмухали.

Саме тому, коли я дивлюся уважно на креслення. по яким працюють мої колеги, ніяк не можу зрозуміти, чому на них немає армування. Питати мужиків не збираюсь, але ділюся своїми переживаннями з виконробом в кінці робочого дня. Він мене дуже уважно слухає, ходить з одного кутка в інший, а потім дякує за пильність, розраховується зі мною і додає:

— Слухай, Іване, ти маєш рацію. Надійність конструції під сумнівом, але ми все робимо з урахуванням побажань клієнта. Він не готовий витрачати на забор більше, ніж є.. Може нічого й не впаде, розумієш? А якщо впаде, буде нам нова робота, але пізніше. Як подумаю про те, що хлопцям знову розбирати цоколь, аж зло бере. Гарно ж зробили, правда?

Не хоче моя совість з цим погоджуватись ніяк! Дурна економія, бо скупий платить двічі. І зараз саме час зробити все правильно, поки бісів паркан не затвердів, бо потім його буде треба розбивати. Можна ж з самого початку зробити правильно!

Саме тому, коли біля новобудови я бачу власника, який саме привіз дружину подивитися на прогрес будівництва, я не можу стримати себе:

— Пане, перепрошую! Можна до Вас звернутися?

Я щиро пояснюю чоловікові свою думку, бо хочу переконати його зробити нормальний паркан з самого початку, щоб не робити дурну роботу і не чекати, поки ця конструкція завалиться, а він мене слухає і слухає. Потім тисне руку і прямує до виконроба, а далі починається таке, що точно не може закінчитись для мене нічим хорошим.

Ох, Іване, хто тебе за язика тягнув?

Гарна новина полягає в тому, що платню за виконану роботу я вже отримав, але є і погана, бо виконроб чомусь звільняє мене. Погляд чоловіка при цьому трохи лякає, я майже готовий отримати по шиї. Обходимось без цього, на щастя.

На наступний ранок приходить стипендія, тому я думаю, що в мене достатньо коштів, аби потішити свою дівчину смачною вечерею. Все інше — деталі.

В той самий день я тремчу від хвилювання, бо поріз досі трохи видніється, але сорочка та брюки сидять на мені ідеально. Купую квіти і прямую до ресторану, приходжу трохи раніше, щоб помилуватись тим, як моя красуня прямуватиме до нашого столику під захоплені погляди оточуючих. В моїй голові це настільки гарно, що я навіть вібрую від збудження.

Зрештою я чекаю вже понад годину, але Діани досі немає. Телефон вібрує. Це вона, це моя дівчинка!

— Ді, я чекатиму, скільки завгодно! Де ти, дівчинко моя?

— Я вдома, Іване. Дякую за вечерю, яку я замовила собі додому. Рахунок тобі скоро принесуть. І не хвилюйся. Тобі я також замовила дещо смачненьке. Я ж не жорстока жінка, просто вимагаю справедливості.

— Не розумію. То мені їхати до тебе?

— Ні, я повечеряю сама. Як і ти. Хочу аби ти чітко побачив, що без мене поруч навіть в шикарному ресторані можна почуватися самотнім та покинутим. Саме так, як я почуваюся, коли ти не відповідаєш на мої дзвінки. Як інакше навчити тебе цінувати нас, наші стосунки, а не обирати бозна-що? І не треба мене переслідувати. Коли засумую, я сама тебе знайду. Вчись, студенте!

І кидає слухавку…