Глава 18. Іван

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Сорок п’ять пропущених дзвінків… Яка наполегливість, мій хлопчику. От тільки знаючи мою адресу та номер телефону, ти б міг надіслати подарунок на знак примирення чи хоча б квіти. Вже навіть не знаю, чи дійсно мій Іванко такий класний хлопець, яким я його бачу? Мабуть, мої почуття до тебе просто затьмарюють здоровий глузд.

ІВАН: Ді, кохання моє, я все зроблю! Столик в тому ресторані вже замовив. Що ти хочеш, в якості подарунку?

Млію, пливу, тану, втрачаю здоровий глузд від цієї жінки остаточно… Коли вона називає мене своїм і розповідає про сильні почуття до мене, хіба може бути інакше? Я знову, наче в раю, від фантазій і думок про неї. Згоден працювати цілодобово, аби тільки чути, як моя Ді сміється, аби відчувати ніжні дотики її долонь, цілувати чуттєву шкіру і мріяти про ті поцілунки, які вона так солодко дарує мені.

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Щодо подарунку я подумаю до вечері. Сподіваюсь столик ти замовив біля вікна, а не в кутку.

Я пишу їй ще кілька солодких повідомлень про те, як сумую, як мені шкода було її засмутити, але вона нічого не відповідає. Що ж, не все одразу, але моя дівчинка тягнеться до мене, як і я до неї, тому може трохи покапризувати. Я стерплю, є заради чого однозначно.

Моя рана на лобі має значно кращий вигляд, тому я знову щедро змащую її тим чудодійним кремом Вікторії і змучений вкладаюся спати.

На ранок почуваюся ще краще і, хоча поріз досі дуже помітний, тепер дійсно є шанси, що на побаченні з моєю Діаною я не буду мати пришелепкуватий вигляд. Якщо чесно, я довго думав над тим, чи не розказати їй правду про те, чому я пропустив її дзвінки і про роботу на будівництві, але тоді вона буде жаліти мене. Я ж хочу бути в її очах героєм і красенем, вартим цієї розкішної панянки, а не дрібним переляканим першокурсником. Нехай я певною мірою таким і є.

Коли бачу Віку біля входу до аудиторії перед парами, не стримуюсь і міцно обіймаю дівчину, бо неймовірно вдячний за непрохану допомогу. Правда вона чомусь перелякано шарахається від мене і:

— Гриценко, яка муха тебе вкусила? Дівчину свою так обіймати будеш, опусти мене на землю, негайно!

— Буду, пані, буду обов’язково! Щиро тобі вдячний за ту мазюку, бо вона робить мене знову схожим на нормальну людину.

— Не впевнена, що мазюка може впливати на такі речі, але будь ласка. Зважаючи на твою вдачу, Іване, краще залиш собі, на майбутнє.

Жартівниця! 

Міг би образитись, але через те, що моя Діана знову вийшла на зв’язок, я маю неймовірно прекрасний настрій. І тут згадую прохання Панаса посприяти його дружбі зі старостою, вирішую зайти здалеку.

— Дякую, врахую твою пораду. До речі, а які квіти ти любиш?

Чомусь після цього запитання дівчина дивиться на мене такими виряченими очима, що я навіть трохи ціпенію.

— Господи боже, Іване! Це просто мазюка, нічого мені не треба. Тримай свою дупу подалі від пригод і навчайся, прошу! Якщо хочеш гарно подякувати, насмаж своєї фірмової картоплі, бо про твої кулінарні здібності вже легенди ходять. 

— Це легко, зроблю! Не вірю, що існує дівчина, яка не любить квіти!

— А от уяви собі, не люблю! Зрізані квіти в’януть швидко і мені за ними сумно стає. Я живі люблю, здебільшого кактуси, але маю слабкість до польових ромашок, бо вони ароматні і навіть тоді, коли засихають, чудово пахнуть…

— Прикольно.

ВІдповідаю ВІкторії, а сам провалююсь в спогади про нашу з Ді вилазку за місто, яка дурманить мозок остаточно. Ті самі польові ромашки. Сукня, що так легко сповзає з дівочих плечей…

Тримайся, Іване! Залишилось кілька днів до зустрічі з Ді, а поки потрібно працювати!