Глава 17. Іван

Мені торба! Якби мене зараз бачив мій батя, точно дав би по шиї. Соромно, мені капець як соромно, коли кажу виконробу, що не можу забрати інструмент, бо грошей з собою маю тільки на проїзд додому.

Він зітхає, міксер ми забираємо разом, я мовчу.

Мовчки сідаю в його авто, мовчки слухаю, як він зітхає і починає говорити:

— Що тобі сказати, Іване? Ти мене здивував. Хлопці мене дістали, вічно якусь фігню чудять, хоча майстри нормальні. Свою роботу знають. Якщо вони тебе підмовили, просто скажи мені, як є.

Не можу. Не можу отак просто взяти і здати колег, якщо на кону їхнє звільнення. Чому? Тому що, хоча мені і потрібні гроші, для мене це тимчасове місце, а в них тут своя атмосфера, сталий колектив і мені точно не варто когось засуджувати чи вирішувати їхню долю. Достатньо вже того, що я за чужою жінкою сохну… Не скажу, що мене це сильно мучить, але і щасливим не робить.

— Ні, це правда була моя ідея, пане.

— Ясно. Тоді сьогодні ти без платні, Іване. Як і хлопці. Тобі за інцидент з інструментом, а їм — за те, що пили на роботі. На перший раз я тебе прощаю, але вдруге подібного не потерплю. Навіть на те, що ти з моїм племінником товаришуєш не подивлюся. Ти мене зрозумів?

— Добре, пане. Зрозумів, пане. Ще раз перепрошую! Може хлопців не будете без грошей залишати? Все таки онуки не щодня народжуються. Я винен, то мене і карайте.

— Хахах… Щоб ти знав, онук у Івановича два місяці тому народився, а не сьогодні.

Ясно…

В гуртожитку я знову без настрою: грошей не заробив, честь ідіотів захистив, а вони мені з самого початку брехали. Діана досі не відповідає, хоча приймні телефон на зв’язку. Я б надіслав їй квіти чи щось смачненьке, але грошей немає. Про свою фізіономію взагалі мовчу, бо рана затягується, але пече і неприємно стягує шкіру. Згадую про Віку та її чудо-крем, тому щедро змащую лоба і одразу стає трохи легше.

Панас саме заходить до кімнати, і я подумки вже готовий до чергової порції ідіотських приколів, але хлопець дивує мене своїм проханням:

— Іване, скажи чесно, тобі подобається Віка?

Що? В сенсі?

— Здрасті, з якого це дива ти так вирішив? В мене є дівчина. Її звати Діана. Зараз ми трохи посварилися. Точніше вона на мене образилась, але я сам винен, правда.

— Ну, ви зі старостою якось дуже тісно спілкуєтесь. Вона з тобою принаймні розмовляє, а на мене навіть не дивиться, хоча ми танцювали тоді в клубі і все таке. Ну знаєш!

— Ні, Віка мені не подобається. Тобто вона мила звісно, але я за іншою сохну, тож тут, брате, я тобі не конкурент. 

— Добре, — обличчя Панаса одразу стає світлішим, — Я питав поради в Ромчика, як до неї підкотити, але дивлюся на нього і розумію, що він собі раду дати не може. Проте ти в нас єдиний, хто з першого дня з голою дупою по студмістечку бігав і всім одразу сподобався. Тому я думаю, може ти мені можеш пораду дати, як себе з дівчатами поводити, щоб їм подобатись?

— Такий собі з мене радник. Та й досвід мій, я вже казав, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Може бути так, що Ромчик дійсно більше шарить.

— Всяке може бути, але він з Вікою так не дружить, як ти. Зможеш поговорити з нею про мене? Розпитати, чи я їй симпатичний взагалі? Будь ласка! Буду винен тобі, як земля колгоспу! Чесно-чесно!

Панас наче нормальний пацан. Не впевнений, що можу дійсно впливати на вподобання Вікторії, але спробувати варто. До того ж, цей хлопчина допоміг мені з роботою. Виходить, що я йому винен.

— Нічого не обіцяю, але спробую допомогти тобі!

— Дякую! Дякую!

А потім мій телефон вібрує вхідним повідомленням, на яке я так довго чекав, і вечір стає значно кращим!