Глава 15. Іван

Хрясь!

Секунда і мені прямо в обличчя прилітає якась штукенція, що боляче гепає в чоло, а потім я відчуваю різкий біль та щось тепленьке стікає межи очі. Ой леле! Скрикую так голосно, що лякаю сам себе, виконроба, що заходить трохи пізніше за мене, а ще двох мужиків, які різали дошку болгаркою.

— Санич, тащи аптечку! Господи, як це взагалі могло статись? — кров продовжує юшити, наче й не сильно, а стійкий запах та присмак металу в роті наганяє на мене паніку.

— Наскільки все погано? — питаю, коли наді мною нависають троє чоловіків з переляканими пиками.

Господи, що про мене подумає Діана? Ні, ні, ні… Я не можу їй таким побитим і подертим показуватись. Паніка змушує дихати глибоко, але я не сіпаюсь, бо мені саме примивають рану. 

— Подряпина, але глибока. Ти як Гаррі Поттер, малий. Не хвилюйся, заживе. Але ж налякав нас просто страшне! 

Схоже на те, що в дошці, яку різали по потрібним параметрам, був саморіз, який відскочив просто мені в обличчя. Більшого невезіння придумати неможливо. Я абсолютно розбитий, засмучений і досі трохи в шоці з цієї ситуації. В принципі як і всі на цьому об’єкті будівництва.

— Жити будеш, студенте! За пару днів мине. Слава богу, не глибоко порізало. От тобі практичне заняття з техніки безпеки.

— Це тобі, Іване, гарна наука, аби не ліз поперед батька в пекло! — сміється будівельник, якого я вже бачив на іншому об’єкті. — Ти старших слухай, і буде тобі щастя. Мабуть, сьогодні ти не будеш, як минулого разу, вмикати подвійну швидкість?

Можу тільки кивнути на знак згоди. Емоції вляглися, але я досі шокований. Виконроб пояснює фронт роботи, наче нічого складного. Наступні кілька днів я приїжджатиму сюди одразу після пар і працюватиму до вечора. На мені бетонування в’їзду, поки інші хлопці працюватимуть з дахом, також потрібно буде зробити цоколь під високий металопрофільний забор. Про себе тішуся, що маю певний досвід. Колись ми з батьком самі будували господарський сарайчик і допомагали з забором тітці Катрі.

Лише після повернення до гуртожитку усвідомлюю, наскільки сильно втомився. Набираю номер Діани, бо просто почути її голос зараз було б дуже доречно для того, аби почуватися краще. Однак замість гудків чую інформацію про те, що мій коханий абонент недоступний. Вид власної пики в дзеркалі після душу засмучує тільки сильніше. Точно Гаррі Поттер!

Поріз довжиною кілька сантиметрів має дивну вигнуту форму і красується чітко по центру чола. Маю Надію, що за тиждень ранка затягнеться і матиме значно кращий вигляд. Не хочу бути слабаком і нечупарою перед моєю Ді. Можливо, все на краще, що ми побачимось через тиждень: матиму трохи часу, аби привести себе до ладу.

— Господи боже, Гриценко! Що це з тобою? — зранку реакція старости однозначно видає той факт, що моє “оновлення” фізіономії капець, яке помітне для всіх. 

Сусіди по кімнаті сухо питають, що трапилось, але, на щастя, не глузують Мабуть думають, що мені і так дісталося. Проте у Вікторії однозначно нема проблем з тим, аби висловлювати очевидні речі та не привертати до мене небажаної уваги, бо вона не просто говорить, а підходить до мене впритул і безцеремонно торкається мого травмованого лоба.

— Ауч, ти чого?

— Це хлопці з тобою зробили? Якого біса? Ви ж наче дружите тепер? Ох! Ти хоч намазав чимось?

— Протер антисептиком.

— Ні, це треба мазюкою щедро на ніч однією обробляти, тоді за кілька днів і сліду не буде. Я тобі напишу потім назву. То кому пику бити, га?

— Це не хлопці. Я на будівництво працювати влаштувався. Годі, Віко! За пораду з мазюкою буду вдячний, але більше не тицяй в мене пальцями, заради бога!

— Та я ж як краще хочу! І взагалі, куди дивиться твоя дівчина?

Це дурнувате зауваження боляче в груди б’є, подих збивається, бо Діана так і не вийшла на зв’язок. Боюся втрати її назавжди, але не хочу навіть думати про таку можливість. Вже збираюся знову нагадати старості, аби не пхала носа в мої справи, але вчасно затикаюсь, бо до аудиторії заходить викладач. Той самий Герасименко, чиї заняття я більше не збираюсь пропускати.

Однак варто роздивитись його уважніше, щоб моє серце пропустило одразу кілька ударів. Ні, ні, ні! Цього просто не може бути. Це було б занадто… Але я дуже добре запам’ятав цю зухвалу бородату пику.

Приїхали… Чоловік Діани — мій викладач.

Наступні десять хвилин я сиджу тихіше за наполохане мишеня. Після короткого привітання він переходить до журналу, починає називати наші імена, перевіряючи присутність.

— Гриценко Іван!

— Є, — викрикую і зовсім не знаю, що буде далі, а пан Герасименко підводить на мене погляд, роздивляється уважно і я майже втрачаю здоровий глузд.

Втрапив так втрапив!