Глава 14. Іван

— Синку, не справляємось ми без тебе. Все летить шкереберть…

Даю мамі наплакатись вдосталь, бо інакше ми нормально не поговоримо. Серце не на місці. Що вже трапилось?

— Кузьменки цього року раніше хочуть, аби ми їм картоплю на продаж підготували, та й дощі там обіцяють скоро. В тебе там тільки навчання починається, тому тебе, сину, я й не тривожу. Зять пиячить без кінця, знову в запой пішов. Сестра твоя сама з малюками ледве справляється, а я спересердя за того мотоблока взялася. Думала, впораюся, але не втримала, ногу пошкодила, але жити буду. А от техніка ця диявольська — ні! Ремонтувати треба. А сусід каже, що сам не зробить, то треба везти на сервіс… Ти так потрібен мені, сину! Знаю, що далеко, але може приїдеш?

Все не слава богу! Єдиний плюс всієї цієї катавасії полягає в тому, що я майже забуваю про нашу ситуацію з Діаною. Думай, Іване, думай! Навіть якщо я сьогодні поїду додому, буду гарною психологічною підтримкою, проте об’єктивно це ситуацію не вирішить.

З іншого боку, картоплю потрібно просто викопати, а це можна зробити вручну.

— Не хвилюйся, мамусю, все буде добре. Мені потрібно зробити кілька дзвінків, і потім я тебе наберу. І прошу тебе, не потрібно так хвилюватися. Я хочу, щоб ти ще моїх дітей гляділа, а для цього потрібно трохи більше про себе піклуватись. Люблю, скоро наберу!

Згадую про Сидоренків, моїх товаришів, які живуть неподалік. Хлопці ще школярі, але рукасті. Тому в мене виникає ідея попросити їх допомогти матері ручну. Так, справа не найприємніша, але реальна. Або ж може вони знають, в кого можна цілого мотоблока орендувати. Єдина проблема полягає в тому, що наше господарство не єдине вирощує овочі на продаж і зараз в сезон ідея взяти техніку у конкурентів така собі. І за гроші не дадуть.

— Ну знаєш, Іване, ми тобі хіба дурбецели якісь, щоб впахувати безкоштовно? Це ви фермеруєте, а ми люди прості, але ж не ідіоти!

— Я й не прошу безкоштовно, про ціну домовимося. Головне зробити роботу вчасно. І допомогти матері. Єдине що сплатити зможу трохи пізніше, бо зараз з цим біда, але за тиждень точно розберуся. Хлопці, ми ж не перший рік одне одного знаємо, виручайте!

Радію тому, що домовитись вдається. Навіть не за всі гроші світу. Матінка знову плаче, але тепер вже від щастя і позитивних емоцій.

— Ох, в тебе світла голова, Іване, як в батька! Як же мені його бракує, як би він пишався тобою!

— Мені також його бракує, ма. З мотоблоком завтра розберуся, наберу знайомого і відремонтуємо.

— Дякую, дитино. В тебе все добре?

— Так, мамо, вчуся потихеньку. З хлопцями-сусідами ближче знайомлюсь. Ще нічого конкретного про навчання не скажу, але мені тут подобається.

Не скажу, бо на парах я майже не був… Однак ці деталі матері точно не варто казати.

Набираю номер Діани ще безліч разів, але вона не відповідає. Нічого, я наполегливий. Зрештою це діє, хоч і трохи інакше, ніж я планував.

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Не обривай мені телефон, я не хочу тебе чути!

ІВАН: Ді, кохана моя, я все поясню. Тільки дай шанс!

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Навіть чути не хочу. Щоб там в тебе не сталось, ти мною знехтував, пустив в ігнор і маєш чітко зрозуміти, що з Діаною так робити не можна. Я подібного ставлення не потерплю.

ІВАН: Але ж, Ді! Я правда не винен, що так сталося. Давай прийду до тебе і особисто розповім? Прошу, Діано! Скажи, що я можу зробити, аби ти мені пробачила??? Що завгодно!

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Вечеря. В моєму улюбленому ресторані. Тільки через тиждень. Посумуй трохи, може це буде тобі наукою, аби не забував про свою дівчину.

ІВАН: Як скажеш, Діано! Вже не можу дочекатися на нашу зустріч. Ще раз пробач мені, прошу!

Вона більше нічого не відповідає, але я щасливий, бо шанс в мене таки є. І я його не змарную, точно ні!

На наступний день на парах вислуховую нотації від старости через те, що я занадто рано почав прогулювати пари і це добром не закінчиться. Намагаюсь не сміятися з Віки, коли вона сварить мене з таким серйозним тоном, бо з кожним галасливим повчанням її ніздрі роздуваються тільки сильніше. Виходить погано. Регочу так, що ледве за живота не хватаюсь.

Телефоную виконробу, щоб мені знову дали можливість трохи заробити, а він приємно дивує мене тим, що пропонує більш серйозні задачі, бо хлопець я кмітливий. Це правда, я працювати вмію. Однак першим завданням для мене все одно стає така собі чорна робота — потрібно перекопати вручну кілька соток старого газону на ділянці біля приватного будинку. Про себе помічаю іронію того, що перекопуючи газон я якраз зароблю кошти, які потрібно заплатити пацанам з села за допомогу мамі з картоплею.

Коли ж мене привозять на об’єкт, де має відбуватися більш серйозна робота, знайомство з колегами проходить максимально феєрично…