Глава 13. Іван

— Ти що, вже закінчив???

— Так, пане. Мішки перетягав, дрова розвантажив і заніс в сарайчик. Може, є ще якась робота на об’єкті, яку б я міг зробити?

— Ну ти шустрий, Іване! Молодець, мені такий підхід подобається. Потрібно викопати траншею під садовий шланг для поливу, але то хлопці мали вже завтра робити. Дві години до кінця робочого дня залишились, завтра приходь.

— На завтра щось інше краще мені дайте. Де лопата?

— У хлопців спитай. Якщо сьогодні впораєшся, я тобі за терміновість ще трохи докину грошенят. Працюй, студент!

Додаткові гроші це добре. Просто прекрасно, я б сказав! Не сильно я й втомився, ще можна трохи погарцювати. Тим паче стимул в мене є. Сила є — розуму не треба. Батько так завжди казав, коли я шкоду робив. Скільки себе пам’ятаю, рішучість та імпульсивність моїми кониками були.

Зараз це однозначно на користь.

— Якого біса, новенький? Тобі більше всіх треба? В нас оплата за день роботи. Тут об’єкт шикарний, ще й годують і кавою напувають, а далі, що там буде? Ніхто не знає! Може взагалі якийсь об’єкт серед поля: ні туалету, ні води питної. Кидай ту лопату, завтра доробиш. Гайда вже додому!

— Нема коли мені триндіти, мені гроші потрібні!

Спину майже не відчуваю, руки стерті до крові, але я абсолютно щасливий, бо фактично за один день заробив кілька стипендій. Можна жити! Перед поверненням додому забігаю в квіткарню, яка от-от має зачинитися і на всі гроші замовляю багряні троянди на довжелезних стеблах. В такому вигляді, як зараз, я до моєї дівчинки точно не прийду, але їй зроблять доставку.

З підписом. Від її класного хлопця.

Ех, що завгодно зараз віддав би, аби тільки побачити її очі, коли квіти доставлять. Чи посміхнеться? Чи стрибатиме від радощів? Чи одразу зрозуміє, що це від мене? Мене неабияк засмутило те, як вона назвала мене невмілим першокурсником… Нехай зараз так і є, але я навчуся. Заради неї, заради моєї Діани я здатен на все.

Ледве встигаю доплентатись до кімнати, підколи пацанів абсолютно легко ігнорую, бо не здатен зараз сперечатися чи розводити дискусії. Через силу тягну себе в душ, холодна вода трохи пробуджує, а здерті мозолі на долонях нагадують про себе різким дискомфортом, але потім помічаю на телефоні вхідне повідомлення від моєї дівчини і гаряче тепло в грудях розтікається.

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Я вражена, ти так мене потішив! Сподіваюсь, ти не пограбував банк, і мені не доведеться чекати на свого класного хлопця з в’язниці. Може завтра ввечері подивимось якесь кіно? Обожнюю диванчики на балконі в тому кінотеатрі, що в центрі.

І фото.

Діана тримає в руках розкішний букет, вона стоїть боком до дзеркала, тому я дуже чітко бачу розкішний вигин її прекрасного тіла. Лише багряні троянди і ніякого одягу, ніяких перепон для моєї фантазії. Єдине, що звільняє від бурхливих думок про втіхи плоті з дівчиною з моїх мрій, дика втома.

ІВАН: Обирай сеанс, красуне!

В сон провалююсь рівно в ту мить, коли моя голова торкається подушки. В перші дні ліжко здавалось мені жорстким, але сьогодні таке зручне, ніби краще й бути не може. Прокидаюся я в гарному гуморі, добре виспався, поки не дивлюся на годинник. Всі пари проспав, капець!

Вже майже п’ятнадцята година на дворі і кілька пропущених повідомлень від Діани.

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Сеанс обрала, скинула тобі. Напиши, коли купиш нам квиточки на диванчиках, чекаю

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Іване, я довго буду чекати на відповідь? Агов?

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Знаєш, я передумала. В мене є важливіші справи, ніж давати шанс ідіотам, які годинами не читають мої повідомлення.

Господи боже! Перше повідомлення вона надіслала мені ще о дев’ятій ранку, а наступні два менше години тому. Моє серце сповільнює хід до неможливої тиші, коли я тремтячими пальцями набираю номер своєї дівчини.

І нічого! Вона не відповідає! Я дзвоню і дзвоню ще раз, потім ще десятки разів. От тільки все марно! Пориваюсь бігти до неї, але ж не з порожніми руками! Думай, думай, Іване! Ти ж не дурко якесь!

Що робити???

Я майже впадаю в паніку, коли мій смартфон розривається вхідним дзвінком. Боже, я зроблю все для неї, аби тільки не ображалась і не зникала! Та радію марно, бо телефонує мені зовсім не Діана, а матуся.

І її заплаканий голос одразу прибиває мене до землі.