Глава 11. Іван

ДІВЧИНА З МОЇХ МРІЙ: Як там мій класний хлопець? Скучила дуже. Може поснідаємо завтра зранку в ліжку? Скину адресу. Маю надію, що ти приїдеш. Геолокацію закладу, де готують мої улюблені круасани, також скину. Не можу дочекатися!

Господи боже, що може бути кращим за всі ці теплі слова???

Вони патокою огортають мою душу і тримають в стані солодкого забуття до кінця вечора. Відповідаю Діані, що все буде виконано, як забажає моя пані, і я також не можу дочекатися ранку. 

Вечір минає без пригод, тож моя обіцянка старості групи виконується, як і домовлено. Нам всім потрібно встигнути повернутися до гуртожитку вчасно, з цим також справляємось чудово.

Єдине, про що я трохи хвилююсь, так це те, що завтра зранку я маю бути на парах, знайомитись з одним з професійних предметів, але навіть думати не можу про те, аби змусити мою Ді чекати. Боже, однієї згадки про цю солодку дівчинку достатньо, аби все тіло почало тремтіти та палати від млосного передчуття. Її дотики мені потрібні більше, ніж повітря, а поцілунки…

Ледве вдається дожити до ранку. Але не лише через думки про кохану жінку, а й через хропіння Панаса та Романа, яке вони перетворюють на динамічну рапсодію. Що ж, мабуть я винен сам, бо просто не встиг заснути раніше за пациків.

Маю час подумати про життя, про Діану і про те, що я багато, що хочу знати про неї зараз. Де вона житиме після розлучення з чоловіком? Чи хотіла б вона жити разом зі мною? Так, звісно потрібен час, але заради такої дівчини, як Ді, можна знищити гори, завоювати міста… Чомусь замислююсь над тим, що якби ми жили в давні часи, битва за Трою почалася б не через Єлену Прекрасну, а через Діану.

Її грайливий дзвінкий сміх, ніжні чуттєві уста, лагідні руки і розкішний шовк волосся… Нам так багато всього потрібно обговорити! Я не хочу, аби вона думала, ніби я просто повз проходив і не збираюсь брати відповідальність за нас. Мене інакше виховали батьки, в мене був чудовий приклад. Мені б дуже хотілось, аби батько пишався мною. Впевнений, Діана б йому сподобалась.

Непомітно для себе я провалююсь в сон до гучного гепання будильника біля вуха.

Збираюсь швидко. Спеціально встаю рано, щоб першим потрапити в душ, поки хлопці жовтки вбирають.

— Це ти на пари такий гарнюній зібрався? — глузує заспаний Роман, — На лекції, як на свято? Панасе, диви! Від ще й сорочку напрасував!

— Ні-ні, хлопці, на пари я сьогодні не йду. Маю справи. Прикриєте мене? Скажіть, що Гриценко погано почувається чи щось типу того. Дуже треба! Буду винен!

— Та ти нам і так винен, друже. Як земля колгоспу! Ти ж в нас з села, то тобі так, мабуть, зрозуміліше, га?

Згоден на все, щоб вони зараз не говорили, бо думками я вже далеко.

Трохи приземлює заклад, де Діана замовила сніданок, бо я не знав, що круасани можуть коштувати, як пів корови. Моя дівчинка варта найкращого! Забираю її замовлення і з жалем усвідомлюю, що в квіткарні мені просто бракує грошей на те, аби купити розкішний букет багряних троянд для Ді.

Тобі потрібна робота, Гриценко! Ти ще шмарклі розпусти!

А потім біля метро я бачу пані, яка продає польові ромашки. Ціле відро запашних квітів, які миттю нагадують мені про наші з Діаною покатушки за місто. Як вона танцювала босоніж на пляжі, як потім дивилась на мене згори вниз перед палким поцілунком, коли сиділа в мене на колінах.

Купую всі, звільняю квіти від дурнуватих стрічок та пакування. Хвилююсь, наче дрібний пацан, коли підходжу до потрібного під’їзду та набираю номер Діани. Вона бере слухавку одразу і відчиняє двері. Чекала, моя дівчинка чекала на мене?

— О, ромашки! Це мені? Так мило, дякую! Заходь, Іванко. Боялася, що ти не прийдеш.

Дивно, що я взагалі можу говорити, коли знаходжуся поруч з нею в замкненому просторі. Шовковий халат ідеально окреслює її розкішну фігурку, а я млію і ціпенію, коли дівчина обіймає мене руками за шию.

— Я не міг не прийти до тебе, ти ж це знаєш. Подобаються квіти?

— Дуже милі! Як ти сам, такий милий котик, до якого дуже хочеться пригорнутись…

— Діано, я хотів багато тебе розпитати про те, як ти справляєшся з тим, що твій чоловік тебе вигнав. Що ми тепер будемо робити? Хочу, аби ти знала, що можеш на мене покластися, я…

— Ні, ні, ні! Я занадто сильно скучила за тобою, щоб розмовляти про всякі дурниці, Іванко! Поцілуй, поцілуй мене скоріше! Хочу тебе, хочу відчувати тебе…

Не можу і не буду сперечатися, коли вона лине до моїх рук, з жаром та голодом цілує мої уста, а потім її халатик здається мені ще прекраснішим, коли сиротливо лежить біля наших ніг.

— То як, Іване? Ти хочеш говорити чи перейдемо від дитячих поцілунків до дорослих?

Господи боже… Мовчу, бо відповідь очевидна.