Глава 9. Іван

—  Ауч, ауч, ауч!!! Боляче!

—  Ой, господи боже! Ходи сюди!

Пече страшенно, але Віка починає дмухати і стає трохи легше. Хвиля злості знову накочує, коли думаю про те, що мало наваляв тому Роману Панасюку і мені знову гірше. Образа душить, несправедливість гнітить, бо я ж не винен перед ними ні в чому, а отримую без кінця!

—  Я цього так не залишу! Начистити йому пику мало! Якого біса вз’ївся на мене тільки? От цього не розумію. І ще цей ідіотизм з душем. Ну як їм з Панасом це могло допомогти з дівчатами мутити, невже не можна просто нормально поговорити, познайомитись?

Віка сміється і продовжує обробляти мою травмовану скулу, від цього я знову скрикую і верещу. Соромно капець, але схоже на те, що нашу старосту такі речі не дивують. Принаймні не так сильно, як мене її наступні слова:

—  Він тобі заздрить, от і все. Хіба не зрозуміло? 

—  Мені? Заздрить? З якого це дива?

—  Бо ти красунчик і про тебе з першого дня в універі говорять після твоєї пробіжки з голою дупою. Дівчата на тебе слину весь час пускають, а Ромка намагався до них заговорити, так йому швидко дали відкоша. От він і біситься, наче мала дитина. Капостить, бо так на себе увагу повертає. Моя сусідка по кімнаті з одного з ним міста. Каже, що він син директора школи, тож завжди мав певний пріоритет і поблажки. Що ж, тут йому подібну негідну поведінку навряд чи пробачать.

—  Дурниці. В мене є дівчина, мені інші не потрібні. Я не конкурент ні Роману. ні Панасу.

—  Ага, це ти їм розкажеш потім, щоб тебе вночі подушкою добрі сусіди не задушили, —   вона ще й знущається, — Щодо душу, то це їм старші хлопці за минулий рік наплели. От тільки не пояснили, що тоді душ просто погодинно працював: ранкові залишили для дівчат, а вечірні для хлопців. Фантазія Панасюка вже намалювала в його голові фантастичні малюнки, де дівчата його потерти спинку просять… Тричі ха! Взагалі не розумію, чому ви всі такі ідіоти.

—  Агов, я нормальний! Принаймні намагаюсь бути, та це мені без кінця боком вилазить. А ти так вправно мені пику обробляєш, наче все життя цим займаєшся.

—  В мене троє старших братів. Як думаєш, наскільки часто мені доводилось прикривати цих забіяк перед батьками? І вони також замість нормальних залицянь більше схильні перевертати панянкам таці з їжею на голову, щоб привернути увагу. Цей ваш максималізм зрозумілий, але недоречний абсолютно! Ви ж на навчання приїхали, то навчайтесь, а не фігнею страждайте. Цього разу я нікому не розкажу про ваші бійки, але… Якщо це повториться, я особисто піду до декана, щоб вас повернули додому чи ще якось покарали. Майте совість!

Щоб підсумувати свою палку промову, Віка ще раз сильно припікає мою губу, але цього разу я не видаю ні звуку. Жорстока жінка, проте справедлива.

—  Йди вже, очі тільки мозолиш!

—  Дякую, буду винен!

—  Ага, теліпай звідки, Гриценко!

Повертатися до кімнати я не поспішаю, гуляю вуличками студентського містечка, ще кілька разів перевіряю, чи не вийшла на зв’язок моя Ді. Ще почекаю…

Може попросити Зінаїду Степанівну знайти мені іншу кімнату? Ні, погана ідея, бо ми все одно будемо перетинатися на навчанні.

Ага, тоді певно краще забрати документи і перевестися в інший універ, щоб точно ніколи більше не бачити пику того довбня Панасюка… Кардинально і драматично, але максимально нереалістично.

Згадую, що дуже голодний, а мій батько казав, що голодний шлунок приймати рішення така собі ідея. Тому я повертаюся до гуртожитку, смажу картоплю і з ароматним харчем заходжу до кімнати. Роман та Панас уважно стежать за кожним моїм рухом, ніби нападу чекають, але:

— Ну що, хлопці? Пики одне одному ми вже набили, пару випустили, але співіснувати далі нам доведеться, тому давайте миритися. І вечеряти. І ще одне. Я вам не ворог і точно не конкурент у спілкуванні з дівчатами, бо мені моєї достатньо. Ба більше! В мене є ідея, як налагодити ваше особисте життя без пошкодження майна і нанесення шкоди одне одному. То як, мир?

Панас вже гіпнозує поглядом тарілку з запашною картопелькою в моїх руках, а Роман хитро мружиться і:

— Спочатку кажи, що надумав, а тоді побачимо!