Глава 7. Іван

Пасма її темного блискучого волосся лоскочуть моє обличчя, милуюся краєвидом знизу. Діана така красива, що це просто неможливо спокійно витерпіти! Як і її теплі долоні, якими тягнеться до мого лиця, а потім замість приємних відчуттів чомусь відчуваю пекучий біль.

Пробудження миттєве!

— Ах ти ж паскудник такий! Ану вставай бігом! Ходи дивитися, що ти накоїв!!!

Ні, не Діана. Точно не вона.

Мене безцеремонно витягає з ліжка, якийсь мужик. Хапає за вухо, боляче викручує його і тягне мене за собою. Серце калатає, ніяк не можу усвідомити, що взагалі відбувається. Дядько продовжує брудно лаятись, коли веде мене за собою на перший поверх до душових. Навколо всюди вода, а я досі нічогісінько не розумію.

— Пане, може Ви поясните, що сталося і до чого тут я?

— Ти мої інструменти чіпав? Крани крутив, гімно мале, ну??? Докрутився! Якого біса ти взагалі культяпками своїми сюди ліз, га? Ремонтник знайшовся! Щоб більше такого не робив! Та тебе за це з гуртожитку вишвирнути мало! Можу влаштувати! Але спочатку ти все відшкодуєш…

В мене просто немає слів. Вчора все було нормально, як так?

Нічого не розумію. Невже я дійсно щось зіпсував? Пан Гнат ще довго свариться, проклинає мене і обіцяє показати, де зимують раки. Юрба навколо нас перешіптується і глузує з мене.

Неприємно. Дуже.

Почуваюся жахливо безпорадним і винним, бо не могло ж все трапитись саме собою, так? Трохи згодом дядько заспокоюється, перекриває воду у всій будівлі і ремонтує зірвані крани. Я ж весь цей час, наче мокре кошеня, яке вдіяло шкоду, просто спостерігаю, слухаю, погоджуюсь і слухаю далі. 

Робити нічого, потрібно відповідати за власні дії. Ховатись і тікати точно не буду. Пана Гната заспокоює ще те, що я прошу в нього список матеріалів, які треба купити, а потім біжу до магазину і повертаюсь з усім необхідним.

Що ж, Гриценко, тобі однозначно потрібна робота, бо запаси грошей, яких мало вистачити на кілька місяців, дуже швидко закінчуються. З іншого боку, з гуртожитку мене поки не виганяють, харчі з дому привіз, тож з голоду принаймні не помру. Якось буде!

В універі на мене тицяють пальцями та насміхаються, але це не так неприємно, як той факт, що я дуже скучив за Діаною. Вона не відповідає. Знаю, просила не турбувати її, але я б хотів просто почути голос своєї дівчини. Вже було б легше.

Ді, де ж ти?

Телефоную матері, щоб вона не хвилювалась. Всього кілька днів в столиці, а зі мною вже трапилось стільки подій, що навіть самому дико. Матуся засмучена, вдома також весело: чоловік сестри знову пиячить, а племінники захворіли, тому вона сподівається, що я приїду найближчими вихідними, аби допомогти з роботою по господарству. Обіцяю щось придумати, хоча поки навіть не здогадуюсь, як це зробити.

Під вечір в гуртожитку помічаю, що одна з розеток фактично випадає зі стіни, потрібно б закріпити надійніше, але боюся просити викрутку в дядька Гната, аби знову не нарватися на компліменти. Вирішую питання трохи інакше і чую глузування Ромчика, що саме повертається з кухні:

— Овва! Потоп вже влаштував, а тепер хочеш нас ще й без світла залишити? Може не треба корчити з себе вмілого майстра, якщо твої руки з дупи ростуть?

Злюсь, я страшенно злюсь, бо всі ці звинувачення несправедливі. Що б там не сталося з кранами, не впевнений, що в цьому моя провина. Проте мовчу, не хочу вступати в конфлікт. В цьому немає ніякого сенсу, бо ми живемо в одній кімнаті, але Ромчик ніяк не вгамується!

— Чого мовчиш? Сказати нічого? Не такий ти вже і класний, якого з себе корчиш. Нудить від твоєї правильності! Хоча картопля смачна в тебе виходить. Може перестанеш крушити гуртожиток і займеш своє місце на кухні? Жерти хочеться, просто край! Чуєш, агов?

— Зараз дороблю та приготую, тільки відчепися.

Однак на кухні на мене чекає нова порція розчарування: картопля є, а сало десь поділося, хоча я точно пам’ятаю, як ставив його в холодильник на нижню полицю. Коли помічаю пакування від нього в смітнику, розумію, що хтось з пацанів його просто зжер. Взяти чуже, не питаючи дозволу… Та хто ж так робить???

Злий прямую до своєї кімнати, але чую розмову сусідів і клякну за дверима:

— Може треба було його хоча б спитати, чи можна було брати те сало?

— Слухай, та він куркуль з села. Я таких мазунчиків долі одним оком визначаю! Подзвонить мамці, вони знову сала вишлють, заради бога! Та й він хіба кращий за інших, чи що? Вимахується без кінця, бісить! Нехай знає, як випендрюватись.

— Ну добре-добре, але з кранами ти перегнув. Його ж реально могли з гуртожитку викинути.

— А не треба було лізти з ремонтом! Всі плани мідним тазом накрив. Святоша знайшовся. Ти взагалі до Галинки підхід знайти хочеш, чи ні? Мене слухай, мені друзі зі старших курсів казали, що минулого року, коли в чоловічому душі злив забився, пацики з дівками одну ванну кімнату ділили. Іван мало не зіпсував все, довелося діяти експромтом…

Он як!

— То я вам хатки валяю, придурки???

Бачить бог, я хотів по-нормальному, але…