Глава 6. Іван

— А я тобі серйозно кажу! З дівчатами потрібно жорстко, щоб знали, хто в стосунках головний! Інакше будуть їздити на тобі, Панасе! Вони як собаки відчувають твій страх. Якщо мямлити будеш, покажеш, що вона тобі подобається, край! Торба тобі! 

Повертаюсь до гуртожитку і мимоволі чую розмову сусідів, від якої не вдається втриматись від смішків. Було б не так смішно, якби не згадалось, як сьогодні цей мастак роздавати поради зміг хоча б щось путнє відповісти нашій старості, коли вона спитала його ім’я. 

Ні, я звісно також не був розумничком з Вікторією, але і радником не працюю.

— Пацани, не смішіть! Які собаки, який страх? З дівчатами потрібно бути милими, щедрими і добрими. Панасе, тобі хтось в групі сподобався? То спробуй з нею подружитися, далі розберешся.

— Слухай, Гриценко, ти б не ліз в наші розмови. Поради голодупих бігунів, про яких тільки ліниві в гуртожитку не патякають, в даному випадку не приймаються, — схоже Ромчик образився, — Я знаю, про що кажу! В мене тих дівок знаєш скільки було! Ти до стількох рахувати не вмієш. Та я! Та переді мною жодна не встоїть, якщо я її вкласти захочу!

Що ж, досвіду в мене дійсно малувато, сперечатись не буду. Чомусь ділитися з пацанами своїми переживаннями щодо Діани не хочеться. Господи, в мене тепер є дівчина! Думаю про це і серце тріпоче, солодко від цього усвідомлення.

Але й заткнути Романа хочеться, тому:

— Точно можу сказати, що ніхто не встоїть перед тим, як ви двоє смердите. Перш ніж підходити до дівчат, завітайте в душ, заради бога!

— Чума, брате, це точно! — регоче Панас, — Ми б з радістю, але хтось скрутив голову крану з гарячою водою, а ми не моржі, аби в холодні митися. Та й таке.

— А відремонтувати ніяк?

— Так, комендантша каже, що майстер сьогодні вже не прийде. В нього робочий день скінчився. То завтра обіцяють глянути.

Якщо чесно, то я навіть сперечатись не збираюсь. Ми з батьком все в хаті самі робили: і воду з криниці до ванної підключали, і яму під злив копали, і взагалі. Мужик в хаті все вміє робити. Принаймні так мене вчили все моє свідоме життя. 

Як я і думав, нічого трагічного з тими кранами не сталося. Треба дещо замінити, підкрутити і працюватиме. Єдина проблема — немає інструментів, а за ними потрібно бігти до Зінаїди Степанівни.

— Що тобі дати, хлопче? Ключа розвідного? Ти шо накурився? Ти хоч знаєш, як та штукенція виглядає?

— Та не палю я! Знаю, показуйте!

Комендантша в шоці, пацани гиденько ржуть, але я був би не я, якби не домігся свого.

— Дивися мені, Іване. Дядько Гнат тобі в’язи скрутить, якщо ти його інструменти поламаєш чи загубиш!

Через півгодини я урочисто приймаю гарячий душ першим, бо ремонт зайняв в мене рівно сім хвилин. Ржати хлопці перестали, стоять пуцьвірінки в черзі, з ноги на ногу переминаються. Я б може ще постібався з них, якби думки мої не займала Діана.

Романтичний флер потроху спадає, накриває тривога. Моя дівчинка попросила не писати їй і не телефонувати кілька днів, бо має невідкладні справи. Потім приїде і все розкаже. Каже, житиме тепер у подруги, я їй вірю. Стільки проблем через  мене і наші почуття, але вона не жаліється. Ді, моя маленька…

На вечерю готую собі смажену картоплю на салі. Якось не подумав про те, що на запах збіжиться весь поверх. Доводиться смажити ще три порції, аби всі вгамувалися, але мені не шкода.

— Ромчику, а ти хотів до мівіною йти. Ти гля, який в нас тут кулінар намалювався. Смачно, капець! За порцію такої картопельки вмерти можна!

— Ну, вмирати не треба. Поки сало домашнє є, я ще приготую.

За вечерею познайомились і з іншими сусідами. Пацани всі нормальні наче. 

Засинаю з думками про мою Діанку. Думаю про те, як нам бути далі. Мені потрібна робота, гроші зайвими точно не будуть. Розчехляйся, Гриценко, кохану дівчину потрібно тішити подарунками!

Щось придумаю, я ж не дурко якесь!

Всю ніч мені сняться ромашки, чорняве шовковисте волосся Діани, її дзвінкий сміх і чомусь смажена картопля. А зранку трапляється таке, що просто на голову не налазить! Якби знав, чим це все обернеться, ніколи б так не помилився! Ех…

Знав би де впаду, підстелив би соломку!