Глава 5. Іван

Немає мені про що розмовляти з чужою дружиною, немає!

Саме так я маю відповісти цій дівчині, але її вигляд, її засмучені оченята та цей чуттєвий погляд… Виконую її прохання, перш ніж усвідомлюю, що вже сиджу на пасажирському сидінні і не дихаю.

Ми просто поговоримо, правда ж? Головне не давати їй торкатись мене, бо тоді…

— Я вже скучила! — промовляє і долонями до мене тягнеться, не без зусиль не даю їй цього зробити.

— Ти ж казала, що хлопця в тебе немає!

— Так хлопця немає, а про чоловіка ти не питав!

— Тобто це я винен, що ти приховала від мене такі речі? В тебе є чоловік, Діано! Можна було сказати про це перш ніж ми з тобою опинилися в ліжку!

— В мене є чоловік, Іване. Чоловік, а не рабовласник. Я можу сама вирішувати, що мені робити, а що ні. І взагалі! Ти нічого не знаєш про наші з ним стосунки! Вони складні, його весь час немає вдома, йому начхати на мої потреби, а з тобою… Я не збиралась, просто ти був таким щирим і чуйним, і відкритим, і звабливим. Я просто не встояла… Тому це ти винен, так! Задурив мені голову своїми непристойностями і цими очима блакитними, чубом білявим… Даремно я приїхала, ти правий, — і вона починає плакати, а я остаточно голову втрачаю.

То я дійсно потрібен їй? Звабив, каже. Не встояла?

Знаю, дівки мене люблять, але я ніколи цим не користувався. Я ж не знав про її чоловіка! Але відчуття провини не відпускає.

Варто б розпрощатися з цією дівчиною і просто вийти з її авто, але не можу. Якась невидима сила тримає мене біля неї, а одного поцілунку достатньо, аби я знову забувся, як мене звати.

— Скажи, що ти хочеш, аби я поїхала і більше ніколи не поверталась. Я це зроблю і більше не повернуся. Ніколи, Іване. Або поцілуй мене, зараз!

— А твій чоловік?

— Ми посварилися. Він мене вигнав. Кінець історії. Я весь цей час думала тільки про тебе, про твої теплі долоні і ніжні уста. Ти мені віриш, Іване? Бо якщо ні, моє серце буде розбите вщент. 

— Вірю…

Що ще мені лишається? Я безсилий перед нею. Обеззброєний, знищений і водночас відроджений її ніжністю, вже рідним ароматом квітучої вишні. Тону в блакиті її очей, вони такі чисті і прекрасні, що серце тріпоче

— Поїхали звідси?

— А? — майже не чую її слів, коли вона так близько.

Жар і аромат її тіла, обережні дотики жіночих пальців до мого коліна, ще один ніжний поцілунок.

— Хочу поїхати зі своїм хлопцем туди, де нам ніхто не буде заважати.

Ой, леле!

Можу тільки кивати і роблю глибокий вдих, коли Діана дзвінко сміється і заводить двигун. Мозок розгубив всі розумні думки. Серце скаженим ритмом калатає, боюсь рухатись, боюсь сказати щось не те, тому просто відкидаю голову назад і глибоко вдихаю ще раз.

Дідько, повітря в салоні просочене нею…

— Я б пустила тебе за кермо, але ти не знаєш дороги, тож…

— Я не вмію водити машину. І прав в мене немає. Але вмію їздити на тракторі. І на комбайні, і на зілах ганяв.

— Ти серйозно зараз? Нічого собі, який в мене класний хлопець!

“… в мене класний хлопець!”

Не можу припинити посміхатись після цієї її фрази. Наче дурко якесь… Але ж я не дурко! Господи боже, як заспокоїти розбурхану душу? Діана весело мугикає якусь пісеньку собі під носа, гладить моє коліно і все. Мозок не може функціонувати, бо вся кров хлинула до іншої голови.

Треба просто дихати, так? Вдих і видих, вдих і видих. Це ж не складно, має бути...

— О, набережна! Прогуляємось? Хочу до води!

— Угу.

Подумки радію тому, що в мене з собою є трохи грошей, бо не хочу, аби моя дівчина собі в чомусь відмовляла. Купуємо смачне морозиво в дивних стаканчиках, Діана так апетитно його їсть, що я готовий до кінця своїх днів за цим спостерігати. Не можу перестати дивитись на те, як ця німфа танцює босоніж на піску, але потім вона тягне мене до води, бризкається і знову хихоче.

З нею як в раю.

— Не дивись так на мене! — знову хіхікає.

— Як? — дійсно не розумію, про що йдеться.

— Як кіт на сало, Іванко, бо можу повірити, що ти в мене закохався. Що тоді робити будеш?

— Кохатиму. З усіх сил кохатиму. Я умію і як не умію також, аби з тобою, Діано.

Вона знову грайливо посміхається і стрибає по воді. Дрібні краплинки розлітаються навсібіч, дівчина здіймає руки до неба, щось наспівує і танцює в одному їй відомому ритмі.

А я стою. І не тільки я.

На неї не можна не дивитись, її не можна не помітити серед натовпу, бо вона сяє, як полуденне сонце. Не ласкаве, а таке, що спопеляє і не просить дозволу. Всі дивляться на неї. Я прекрасно розумію, про що думають чоловіки навколо і від цього мене накриває шалена хвиля люті. Ревнощів.

Але те, що Діана робить далі, знову здіймає мене в небеса: